Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

В роковини трагічної загибелі свого учня і друга згорблений, наче його дедалі більше гнітив тягар турбот, Фрітьоф Нансен прийшов на берег фіорду, з якого, здавалося, недавно ще відпливав у далекий світ льодів «Фрам» на чолі з Амундсеном. І повільно, спокійно, ніби боячись потривожити того, хто знайшов у морі вічний спокій, опустив на воду вінок, який сплела Лів.

Стурбованим поглядом окинув він дітей та внуків і напівжартома спитав:

— Як гадаєте, мої любі, чи не настав уже і мій час?

Нагороди, ордени, відзнаки багато років сипалися на велику людину з усіх кінців світу. Але Нансен не надавав їм великого значення. Він був дуже скромний. Ніколи не міг сказати, які медалі чи хрести лежали в шухлядах його письмового стола або які університети чи наукові інститути надавали йому титули. Тільки про один з них пам'ятав до кінця життя. Не сенат чи керівництво університету запропонували йому цього разу звання почесного ректора, а молодь, студенти. Вже багато десятків, а може, й сотень років, традиційно рік у рік слухачі шотландського університету Сент-Ендрю самі вибирали собі почесного ректора з-поміж улюблених найвидатніших учених і письменників своєї країни. 1926 року вони обрали фрітьофа Нансена. Вперше було зламано традицію: цей почесний титул надано іноземцеві.

«Я справді був щиро зворушений, коли на малесенькій станції мене привітали співом сотні студентів у червоних тогах і беретах з помпонами. Співаючи й вигукуючи, вони випрягли четвірку білих коней і самі покотили карету через усе місто до брами університету, — любив розповідати про цю подію Нансен. — У різних учбових закладах я вже не раз вислуховував науковців, які у барвистих, сповнених хвилювання промовах підносили до небес мої заслуги, перш ніж надати мені науковий ступінь. У Сент-Ендрю студенти самі просто і щиро пояснили, чому саме мене, норвежця, вони просять прийняти цей титул. Так тепло зробилося мені на серці, коли після урочистої присяги, яку я прочитав з пожовклих пергаментних аркушів, мені на плечі накинули пурпурову тогу — колір університету, — і у величезному актовому залі залунав гімн моєї країни.

Співали всі. Співали по-норвезькому. Я теж приєднався до них…

За стародавнім звичаєм, під час цієї урочистості почесний ректор повинен виголосити промову на довільну тему. Мене заздалегідь попередили, що за традицією студенти мають право перебивати промовця, ставити йому питання і навіть заперечувати, не чекаючи закінчення промови. Рік тому мого попередника Редьярда Кіплінга переривали щохвилини, а Джона Голсуорсі кілька років тому нібито взагалі неможливо було слухати — такий шум стояв у залі. Як-то буде зі мною? Я вирішив розповісти молоді про те, що, на мою думку, найважливіше у житті — про науку, про прагнення пізнати невідоме, про радість, яку дає подолання перешкод, що їх ставить життя на шляху кожної людини. Про те, як треба перемагати самого себе, про керовану розумом відвагу, яка ніколи не повинна перероджуватись у небезпечпе шаленство, про силу волі, без якої не можпа бути гідним високого імені людини. Почав говорити під гамір збуджених молодих голосів. У тиші, що незабаром запала, я спочатку підсвідомо чекав вигуків і запитань. Але, спостерігши втуплені в мене сотні очей та сповнені одухотворення обличчя, я забув про все на світі і говорив, говорив без кінця. Я так гаряче прагнув поділитися з цією молоддю всім своїм досвідом, перелити в неї той захват новаторства, який дав мені стільки щастя в житті.

Не знаю, що мої слухачі винесли з цієї довжелезної лекції. Мені сказали тільки, що тиша, яка панувала тоді в актовому залі, була увіковічена в студентських хроніках як безпрецедентний випадок в історії університету Сент-Ендрю».

Швидко збігав час. Дужче, ніж будь-коли, Нансен квапився реалізувати свої наукові плани. Він ніби боявся, що не встигне вже втілити їх у життя. Члени Товариства вивчення Арктики з повітря — «Аероарктика» не могли поскаржитися на брак роботи. Сивий президент жодному з них не давав спокою. Він весь час ставив перед ними дедалі сміливіші завдання, давав нові й нові доручення і сам не забував простежити, щоб кожен виконав усе добре, грунтовно і вчасно.

Вивчивши досвід польотів Амундсена, Берда і Нобіле, Нансен разом із своїми колегами вирішив провести перший політ суто наукового характеру на новітньому дирижаблі «Граф Цеппелін», щойно сконструйованому в Німеччині.

Перша експедиція, організована товариством «Аероарктика», мала вирушити на Далеку Північ улітку 1929 року.

Нансен надавав великої ваги програмі досліджень і завзято добирав для експедиції найвидатніших фахівців з різних галузей знання. Загальне наукове керівництво цією виправою доручили на його пропозицію відомому радянському полярному дослідникові професору Самойловичу. Два німецькі вчені Вейкман і Каролюс були відповідальні за метеорологічні спостереження. Вперше в історії експедиція мала провести дослідження високих шарів атмосфери за допомогою радіозондів з палуби повітряного корабля. Облік показань цієї апаратури мав здійснювати сам її винахідник — ленінградський професор Молчанов. Один шведський і два американські вчені теж збиралися вирушити у цю незвичайну експедицію. Командир корабля, німецький вчений доктор Ецкенер, старанно комплектував екіпаж, що мав складатися з двадцяти восьми чоловік. Радіотелеграфістом дирижабля став радянський фахівець Кренкель.

На засіданпях у Ленінграді й Берліні було остаточно визначено величезну трасу «Графа Цеппеліна» і обговорено деталі експедиції. Але в останню хвилину виявилося, що кошти, які мало Міжнародне товариство вивчення Арктики з повітря, надто мізерні, щоб покрити великі видатки на виконання наукової програми, яка весь час розросталася. Ніхто не хотів скоротити її, поступитися хоча б невеликою частиною досліджень. Навпаки, кожен з науковців весь час намагався щось докинути до своєї програми. Це цілком закономірно.

Довелося відкласти політ на рік-два. Сподівалися, що за цей час, можливо, пощастить зібрати потрібні кошти.

— Техніка розвивається так швидко, —