Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Єнсе, глянь, що он ті нехлюї роблять! Усе ж криво укладають! — перервав його раптом тесляр.

Капітан рвучко зірвався з колоди і швидко пішов до третього стапеля. Свен зачекав іще хвилинку й обернувся.

— Руале, вилазь!

Купа стружок нараз ожила. З неї поволі, обережно висунулася спочатку голова, великі ясні очі пильно озирнули все довкола, а за хвилину і сам хлопець стояв біля тесляра. Стружки стирчали в скуйовдженому волоссі, почіплялися на одяг.

— Тн схожий на опудало… — спробував пожартувати тесляр. Але розпашіле обличчя хлопця, його іскристі очі промовисто свідчили, що йому не до жартів. Адже Руал чув усе, про що тут говорилося і чого він не повинен був знати.

— Свенс, розтолкуй мені, чого мати не хоче пускати на море батька! І мене теж…

— Дай мені спокій! Я ж не сказав батькові, що ти заховався у стружках, а ти… Хто тебе вчив підслуховувати старших?

— Свене, я мушу знати. Я вже давно помітив, що мати й слухати не хоче про море, не терпить розповідей про подорожі. Якось нагримала на мене, коли я запитав її про наш дім у Китаї. А там же народився Антоній.

— У Китаї! — жахнувся тесляр. — Ніколи не смій згадувати при матері цю країну. Вона чути не може про неї. Це її таємниця, розумієш? Коли ти виростеш, вона сама тобі про все розповість.

— Я не дитина, — образився Руал. — Свене, розкажи, я вмію мовчати.

— Навіщо це тобі? — завагався тесляр.

— Добре, я спитаю в Олава. Він теж знає, сам одного разу почав був розповідати… — вперто сказав хлопець.

Загоріле Свенове обличчя почервоніло по самі вуха, рука з сокирою зависла в повітрі.

— Ти що? Хочеш розмовляти з отим пліткарем, з тим пропащим чоловіком, п'яницею, що падає з ніг після, третього кухля пива?! — обурено вигукнув він. — Не сподівався такого від тебе…

— Не гнівайся, Свене. Прошу тебе, розкажи, я нікому й словом не обмовлюся.

— Як хочеш. Все одно колись довідаєшся.

Того вечора Руал раніше, ніж завжди, прийшов додому і замкнувся в своїй кімнаті: він хотів побути на самоті. Тепер він уже розумів, чому його матері не подобалося, коли згадували про Китай, чому море викликало в неї неприязнь. Довідався нарешті, чому батько зрікся далеких морських мандрів, збагнув, що на перешкоді його, власним мріям про подорожі стане серце матері, яка ніколи не забуде того, що трапилося. Даремно він накривав голову подушками: перед його очима невідступно поставали картини, що малювалися в уяві, розбурканій оповіддю Свена.

…Найкраща з усієї флотилії капітана Амундсена трищоглова шхуна «Константін» на всіх парусах мчить водами Тихого океану. В блакитнім мареві давно вже зникли обриси китайського побережжя. На мостику штурвальної рубки — капітан Єнс у розкішному синьому мундирі, щедро гаптованому золотими галунами, в руці у нього довга підзорна труба, крізь яку він вдивляється в пустельний обрій. Час від часу він поглядає на верхню палубу, де походжає його кохана дружина Ханна Хенрікке — молода і вродлива, як на тому портреті, що висить над каміном у вітальні. Шхуна пливе курсом на Гавану. Вона вже третій рік курсує цією трасою, перевозячи китайських кулі на плантації цукрової тростини й кави. Американці на Кубі весь час потребують дешевої робочої сили, яку їм переправляють норвезькі кораблі. Ось і тепер «Константін» везе у трюмі щонайменше триста кулі. Виснажені, нужденні, з довгими чорними кісками на плечах, у порваних кімоно — вони викликають співчуття. У набитих людьми трюмах душно й тісно. І капітан Амундсен, хоч інструкцією цього не передбачено, звелів раз на день випускати їх невеличкими групами на коротку прогулянку по палубі, щоб вони могли подихати свіжим повітрям.

Того пам'ятного дпя була неймовірна спека; спершись на релінг, Ханна Хенрікке під барвистою китайською парасолькою нетерпеливо чекала, коли її чоловік знайде нарешті для неї вільну хвилинку.

Саме в цю мить на палубу висипав гурт кулі на прогулянку. Один з них непомітно відійшов од юрби, видерся на місток рубки і почав тихенько скрадатися ззаду до капітана, сховавши праву руку під кімоно. Ось він уже підійшов, блискавично замахнувся сокирою… Ханна Хенрікке хотіла крикнути, остерегти чоловіка, але жах паралізував її, і голос застряг у горлі. Немовби відчувши небезпеку, капітан Єнс раптом обернувся й відскочив назад. Та запізно. Сталеве лезо розсікло йому обличчя, і, заливаючись кров'ю, він упав на палубу. Повітря пронизав жіночий крик. Із трюму широкою лавою висипали кулі, озброєні ножами, стилетами, сокирами. Несамовито лементуючи, вони кинулися на команду й одразу обеззброїли кількох матросів. Мов з-під землі біля непритомного капітана виріс перший його помічник; в руках у нього блиснули револьвери; один за одним пролунали постріли. На поміч надбігали вже озброєні моряки, залпи заглушили крики натовпу. На превелику силу команді вдалося нарешті загнати кулі під палубу. Ханна Хенрікке кинулася до чоловіка і, ставши на коліна, обережно підвела його закривавлену голову. На щастя, удар був не смертельний: не зачепивши черепа, сокира ковзнула тільки по обличчю.

…А бунтівники на кораблі не вгамовувалися. Вони підпалили трюмовий трап. Сухе дерево взялося полум'ям.

— Задраїти всі люки! Закрити брезентом вентиляційні віддушини! — пролунав наказ.

Заколотники стали жертвою їхньої ж зброї: задихаючись і сліпнучи від диму, вони змушені були нарешті здатися.