Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Опритомнівши, капітан Амундсен вислухав рапорт першого помічника:

— На шхуну разом з кулі пробралась ватага піратів, щоб захопити наше судно. Обіцяючи легковірним кулі велику плату, вони намовили їх зчинити бунт. Насправді пірати мали намір продати їх у першому ж американському порту. Заводії заколотників уже під замком. Як тільки пристанемо до берега, одразу ж віддамо їх до рук поліції…

Ледве заяснів уранці квадрат вікна, Руал вискочив падвір і з насолодою вдихнув холодне повітря. Обмиті нічною зливою ніжні листочки аж позеленішали, ще білішими видавалися на світанку стовбури беріз. Сходило сонце, відганяючи страхітливі нічні видіння. Швидко зникали дощові калюжі, над фіордом, ще оповитим ранішнім туманом, вирувала зграя галасливого птаства. Нараз, мов величезна підкова, що одним кінцем упиралася в сиву поверхню води, а другим — у темну лінію соснового лісу за будинком, усіма барвами заяскріла веселка. Південно-східний вітер раптом збурив дзеркальпу гладінь річки Гломми і підняв хвилю, мов на океані, наганяючи в гирло силу-силенну солоної морської води. Що ж його робити? Руал домовився із Свеном зустрітися на тому березі, але така розбурхана річка могла зупинити навіть бувалого моряка. Та хлопець не довго вагався.

Рвучко зіпхнувши на воду човна, він щосили наліг на весла. Течія миттю підхопила човен, мов шкаралупу, і винесла на середину річки. Одна, а потім друга хвиля перехлюпнули через низький борт човна і залили дно. Руалові здавалося, що в нього від перенапруги зараз лопнуть крижі, весла гнулися, немов прути, а вода була неподатлива, наче скеля. Вона швидко наповнювала човен, сягала вже до колін. Треба було щось робити.

— Залишити судно! — крикнув Руал, як капітан, що дає команді наказ, і рішуче кинувся у спінений нурт.

Пізніше він так і не зміг пригадати, скільки часу довелось йому боротися з розгойданими хвилями. Зібравши всю силу, змушував себе бути спокійним. Борсався в каламутній воді, що забивала йому дух і сліпила очі, але намагався, щоб рухи рук і ніг були розмірені й дужі і якомога ширші. Він не знав, коли знепритомнів і хто витяг його врешті на берег. Свен легко, мов пір'їну, взяв хлопця на руки, заніс до сушарні, роздягнув і почав щосили розтирати шматтям закостеніле тіло.

— Молодчага ти, нічого не скажеш! Єнс пишався б тобою, але, знаєш, краще ми йому нічого не казатимем, а то ще прохопиться ненароком матері, і тоді вона вже назавжди заборонить тобі купатися в річці. Ну, що, вже зігрівся? Але ж і м'язи ти викохав! Аж не віриться. Раніше, коли, бувало, брав тебе за руки, то мені аж серце з жалю стискалося — такі патички були, а тепер?! Як це тобі вдалося?

— Стараюсь, як тільки можу, бо мені вже набридло, що кожен мене здихлям обзиває, — тішився Руал похвалою.

— Але чого це тобі раптом стукнуло в голову випливти в таку негоду?

— Як то? Хіба ти забув? Ми ж домовлялися, що я перепливу на той бік річки і допоможу тобі…

— Так оце тільки задля того, щоб додержати слова? Тверде ж воно в тебе. — Тесляр пильно подивився на бліде обличчя хлопця.

— Такий я є і такий завжди буду, — запевнив його Руал.

Холодна купіль, що могла закінчитися трагічно, не відбила, проте, у хлопця охоти до води. Він користався з кожної нагоди, щоб непомітно чкурнути з дому на річку. Плавав подовгу — аж поки не слабнули руки, не втрачали сили м'язи ніг, не синіли губи. Руал щоразу швидше і вправніше перепливав Гломму і дедалі менше стомлювався; не міг також відмовити собі в такій розкоші, як пірнання. Чим глибше — тим холодніше, тим важче, а ніщо ж так не захоплювало його, як долання перешкод.

Коли, отак виганявши цілий день на річці і на верфі, Руал повертався додому на вечерю — подряпаний, покалічений, часом у подертому одязі — серце матері сповнювалося тривогою. Але, помічаючи, як дедалі смаглявішає обличчя сина, як сяють його очі, вона мовчала, щоб не псувати йому радісних хвилин.

Швидко минуло літо. Наближався час, коли треба було повертатись до Крістіанії. Не гуркотіли більше літні громовиці, переспівали всі свої пісні птахи й декотрі готувались уже у вирій, не вгавали тільки чайки, сповнюючи повітря голосним, пронизливим квилінням.

Смуток розставання із Свеном, з верф'ю, з волею трохи розвіювався, коли Руал думав про сповнений різномовного гомону порт у Крістіанії, про нові книги в бібліотеці, про корабельні щоденники тих щасливців, які побували на далеких морях.

Минали безтурботні роки дитинства. Один, другий, третій. Руал дедалі охочіше прислухався до розмов батька з теслярем, разом з ними тішився проектом розбудови Борга і поступово звикався з думкою, що скоро вже допомагатиме тут батькові. Верф — це все ж таки не тісна комірчина адвоката, не лікарський кабінет, це моряки, це широко розчинене вікно у світ. Але доля розпорядилась інакше. Запалення легень, що загострилося під час осінньої сльоти, здолало дужий організм капітана Єнса. Раптова смерть батька, мов грім, приголомшила Руала. Та, побачивши, що матір охопив відчай, він мусив опанувати себе. Тепер Руал був її єдиним опікуном; брати плавали на далеких морях. Свен після похорону капітана Єнса якось одразу постарів, ніби на його плечі звалилось кілька десятків років, і став мовчазний. Незабаром доля завдала Руалові нових несподіваних ударів: продаж верфі, якою тепер не було кому керувати, а також будинку в Боргу, розстання з давнім відданим приятелем Свеном…

З тяжким серцем Руал пішов востаннє подивитися на узбережжя, на фіорд, на річку.

«Ніколи вже більше», — гнітила душу настирлива думка. Цього Руал не міг знести. Несила було слухати шум моря і дивитися на фіорд. Побіг по