Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Нараз удалині розлігся дискант сирени. Немовби море кликало Руала, нагадуючи йому про себе. І хлопець раптом зрозумів, що розставання з верф'ю нічого не змінить у його житті, що все одно він колись попливе у далекий світ, за яким до останнього свого подиху тужив капітан Єнс.

Сирена, приглушена пеленою туману, що підіймався над фіордом, лунала все ближче і ближче. Тоненьким монотонним голоском вторував їй, погойдуючись на хвилях, прибережний бакен. Подмухи холодного вітру приносили в ліс солоні крапельки з моря.

— Тепер у мене нікого немає, крім тебе, ти один залишився, — почув Руал, переступивши поріг кімнати, що поринала у сутінках.

Мати силкувалась усміхнутися, але в її словах бринів плач.

— Заприсягнися, синку, що ти ніколи не покинеш мене. Незабаром ти закінчиш школу… Послухайся мене, йди на медичний. Ти ж знаєш, що я давно про це мрію. Виїдемо кудись у провінцію, от хоч би до Сарпсборга. Ти одружишся, а я глядітиму онуків, і вони виростатимуть серед давніх приятелів родини Амундсенів. Будеш, як наш добрий Свенсон, лікувати людей, полегшувати їхні страждання, а вони ставитимуться до тебе за це з пошаною і вдячністю, — безладно вимовила вона одним духом, ніби хотіла скинути з серця важкий тягар.

Її очі благально дивилися на похнюпленого сина.

— Поглянь на мене, Руале, скажи, що ти зрозумів мене і погоджуєшся. Благаю тебе, зроби це для мене! Нічого я так не бажаю тобі, як щастя. Певна, що ти досягнеш його на цьому шляху.

Губи Ханни Хенрікке тремтіли, голос уривався, ніби вона ось-ось вибухне плачем.

— Добре, мамо, я зроблю, як ти хочеш, — промовив він після довгої мовчанки зів'ялим, навдивовижу чужим голосом.

Ущасливлена мати пригорнула сина. Він мовчки схилився до її руки. Що ж він міг їй сказати? Хіба ж він міг признатися матері, тяжко враженій смертю чоловіка і тепер зовсім самітній у цьому порожньому будинку, що для нього немає нічого чужішого за професію провінціального лікаря? Ханна Хенріке не розуміла, що, бажаючи синові щастя, насправді перекреслює всі його плани, кладе край мріям про далекий світ, про життя на морі.

Тепер він уже тільки нишком, здебільшого вночі, читав усе, що тільки міг знайти в бібліотеці про полярні мандрівки. Замучив бібліотекарку проханням знайти йому книжку про подорожі. «Про рейси по арктичних морях», — нагадував їй щоразу. Коли забракло норвезьких, датських і шведських книжок, потягся до англійських. Раз у раз заглядаючи в словник, він з трудом долав сторінку за сторінкою, але намагався все зрозуміти.

Уяву юнака вразила трагічна доля учасників американської експедиції, вирядженої за програмою Першого міжнародного полярного року на північно-західне узбережжя Гренландії. До «чорної сторінки арктичної історії», як називала цю експедицію преса, Руал повертався багато разів. Знаючи з книжок Далеку Північ, як мало хто в Норвегії, він не міг зрозуміти, чому у Вашінгтоні керівником полярної експедиції легковажно призначили лейтенанта кавалерії, якого «хтось комусь порекомендував». Тому що молодий військовослужбовець не захоплювався дослідженнями і не багато знав про Арктику, на поміч йому було приставлено відомого мандрівника, котрий багато років провів у країнах… тропічних. На довершення всього недосвідченому керівникові підібрали команду не з науковців чи призвичаєних до суворих умов Арктики моряків, а з солдатів-піхотинців. Замість послати їх на службу в яке-небудь спокійне гарнізонне містечко, де безтурботно минало б їхнє життя, солдатів не вагаючись вирядили під вісімдесят другий градус північної широти.

Руал послідовно записував у зошит події, що відбувалися протягом довгих жахливих місяців цієї експедиції, занотовував дати і маршрути переходів, температуру повітря. Намагався з'ясувати, яких помилок припустилися її учасники, що спричинилося до трагічних наслідків.

Увечері, закривши книжку, він довго не міг заснути. В сутінках кімнати, ледь підсвітлених жовтавим полум'ям газового ліхтаря, що блимав на вулиці, йому ввижалися барвисті смуги полярного сяйва, яке під час довгих трьох зимівок було єдиним світлом для учасників експедиції Грілі.

— Он вони! — закричав раптом моряк, побачивши полиняле шмаття зірчасто-смугастого прапора, що ледве помітно тріпотів серед скель.

— Грілі, Грілі! — загукали й інші і побігли до низького намету.

Їм відповіла тиша.

— Мабуть, вимерли всі, — з жахом прошепотів хтось, наткнувшись на закостенілий труп.

Недалечко лежали ще два, присипані снігом. Якийсь моряк вибухнув плачем, інші гарячково різали ножами замерзлий жорсткий, немов бляха, брезент німотного намету.

«Тут були люди, але жоден з них навіть не поворухнувся, не здригнувся, — розповідав згодом керівник рятувальної групи з корабля «Зетіс». — В одного були осклянілі, непритомні очі, щелепа відвисла, як у трупа. Здавалося, що він мертвий. Другий лежав, мов колода, скалічений, без ступнів ніг і кистей рук, до культі правої руки була прив'язана ложка. В кутку збилися купкою ще чотири виснажені постаті. Хтось у брудному лахмітті, з довгою закустраною бородою, схожий скоріше на скелет, ніж на живу людину, бувши вже не в силі втриматися на опухлих ногах, приповз до мене рачки.

— Лейтенант Грілі? — запитав я, сам собі не вірячи.

— Так, це я, — ледве вимовив той якимсь глухим, дерев'яним голосом. — Зосталося нас тільки семеро, помираємо, зробили все, що було нам під силу. Ви самі пересвідчитеся в цьому.

І знеможений упав на землю».

Моряки «Зетіса» перш за все