Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Довелось потузатися з Грілі, щоб відібрати в нього банку м'ясних консервів, на яку він накинувся, мов голодний звір.

З двадцяти чотирьох учасників експедиції живими лишилися тільки семеро. Семеро скелетів.

«З голоду нам корчило животи, — згадував потім один з потерпілих. — Ми відкрили бочку із сухарями для собак, — та вони, як виявилося, були зіпсовані — цвілі, аж зелені від плісняви… Однак їх миттю розхапали, навіть крихти виколупували із снігу».

Глибоко вражені побаченим, учасники рятувальної виправи поступово довідалися про страшні злигодні, яких зазнала ця злощасна експедиція. То була низка суцільних трагічних непорозумінь.

На Далеку Північ американці, очолювані Грілі, прибули весною 1881 року на кораблі «Протей».

Спочатку все складалося нібито якнайкраще. Через місяць після висадки на березі затоки Леді Франклін на Землі Елсміра вже було зведено дерев'яні бараки станції «Форт Конжер». Арктична зима не злякала учасників експедиції. Сповнені запалу солдати навіть хвалили Гренландію.

— Не така вона й страшна, ця Далека Північ, — твердили одні, ті, що сподівалися екзотичних пригод, розчаровано, другі — з полегкістю.

Та вже під час перших весняних мандрівок у глиб материка учасники експедиції, зіткнувшись із прикрими несподіванками, добре відчули, що таке Арктика. Їм дошкуляли сорокаградусні морози і люті сніговії. Ураганний вітер підхоплював навантажені провіантом сани і кидав їх у крижані розщелини-прірви.

Заскочені в дорозі заметіллю, недосвідчені американці сяк-так споруджували снігові будиночки, що ні в яке порівняння не йшли із затишними, теплими ескімоськими іглу. Одного разу, розпалюючи вогнище з мерзлого дерева, вони витратили останню коробку сірників і, тремтячи від холоду, бідкалися: «Якби ж це хоча б шматок паперу…»

Один солдат нарешті зважився віддати свій найдорожчий скарб: прощальний, сповнений теплих слів лист від нареченої, що його він носив біля серця, — і вогонь спа-лахпув яскравим полум'ям.

«…Мабуть, нікому не довелося зазнати того, що ми тут витерпіли», — наївно записує цей солдат, навіть гадки не маючи, що їм готує доля на майбутнє.

Минали місяць за місяцем, вони ждали «Протея». Корабель повинен був привезти влітку до «Форту Конжер» нових людей на зміну тим, хто мав повернутися звідси додому. Даремно, одначе, полярники нетерпеливо видивлялися вітрил на обрії. Залізною військовою дисципліною і суворим режимом Грілі намагався запобігти невдоволенню, що наростало з дня на день. Але це був поганий засіб. Ще в перші місяці зимівлі, посварившись із своїм заступником, Грілі перестав з ним розмовляти і віддавав йому тільки письмові розпорядження. Начальник експедиції підтримував одних і неприхильно ставився до інших, не залагоджував чвар і сварок, що вибухали з будь-якого приводу. Нещасні солдати не знали, заради чого вони страждають і що їх чекає попереду. А начальник не вважав за потрібне пояснювати їм, яку мету мають обтяжливі спостереження та виміри, що безперервно провадилися за програмою, пов'язаною із Міжнародним полярним роком. Роботи було мало, а часу для невеселих роздумів багато, отож люди лічили дні, очікуючи повернення додому. Та час минав, а корабель на обрії все не з'являвся.

Літо вже добігало до кінця. Над пустельною Землею Елсміра заклубочилися тумани. Воду біля берега затягло тонким склом молодого льоду, який незабаром перетвориться на товсту кригу. І що тоді?

Ніхто вже не тішив себе сподіванням. З усього було видно, що корабель не встигне прийти до зими. З кожним днем полярники все більше впевнювалися в цій страшній істині. Начальник уже остаточно втратив надію і з жахом думав про другу зимівлю. Та розпач поганий порадник. Щораз суворіше і нещадніше ставився Грілі до своїх підлеглих. Тепер будь-яке дрібне непорозуміння викликало чвари, що виводили з рівноваги людей. Коли вони розмовляли, то дратувалися, а коли мовчали — були сповнені туги. Лейтенант Грілі виявився не гідним тієї відповідальної місії, яку йому так необачно доручили. Замість того, щоб підбадьорити зневірених, поставитися до них по-дружньому, зайняти їх якоюсь роботою і встановити атмосферу порозуміння у спільному нещасті, — він вдавався до щораз суворіших покарань. З кожним днем становище ускладнювалось. Та найстрашнішою стала примара голоду, що нависла над «Фортом Конжер». Не часто вдавалося американцям щось уполювати на безмежній пустелі Землі Елсміра, а строго заощаджувані рештки харчових запасів, розрахованих тільки на одну зимівлю, вже закінчувалися.

Наприкінці тяжкої другої полярної ночі, яку несила вже було витримати, кожен жив тільки сподіванкою, що скоро надійде допомога, яка покладе край їхнім стражданням. Проте й наступного літа полярники марно виглядали «Протея». Зневірений керівник вирішив нарешті покинути «Форт Конжер» і вирушити на південь, до місця, де капітан корабля мав залишити запаси провіанту в тому разі, коли б крига не дала можливості судну добутися до полярної станції.

У невеличкому паровому катері ледве вмістилась уся команда. Лейтенант Грілі віддав розпорядження покинути на березі три човни, собак і частину харчових запасів: він був цілком певен, що легко дістанеться до багатого складу.

Перепливши захаращений торосами канал, полярники опинилися в полоні крижаних полів, що замкнулися довкола катера. Боротьба із застиглим морем забрала рештки сил у виснажених, пригнічених людей. Керівник наказав зійти на берег і пробиратися далі пішки. Умови переходу були надзвичайно важкі, а його закінчення — трагічне.

Склад зяяв пусткою… В куточку стояло лише два мішечки з харчами, залишені мов на посміховисько. Лист капітана розкрив страшну таємницю. Рік тому «Протей» розтрощила крига за двісті кілометрів од затоки Леді Франклін. Щоправда, якесь випадково зустрінуте китобійне судно врятувало потерпілих, але налякані катастрофою і раді, що їм пощастило вибратися живими з цього білого пекла, вони не подбали про долю Грілі. «…Не втрачайте надії і відваги, тримайтеся», — так закінчувався лист капітана. Легко йому було кинути на вітер ці слова…

Що ж залишалось американцям? Іти далі, якнайдалі на південь.

Страшна піша мандрівка закінчилась нарешті на Мисі Сабіпи над протокою Шмідта. «Може, сюди швидше надійде весною допомога», — вирішив Грілі.

«…Чому