Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Начальпик експедиції припустився ще однієї помилки. Він не схотів попросити допомоги у мисливців з ескімоського поселення, що лежало всього за шістдесят кілометрів од Мису Сабіпи. Грілі не любив ескімосів. Їхні простакуватість, неотесаність, бруд дратували його. Расові передсуди не дозволили йому «втратити своє обличчя», — як він сам пізніше писав. «Це ж дикуни, нездатні зрозуміти великої дослідницької мети, яку перед нами поставлено. Вони тільки заважатимуть мені», — пояснював він своїм підлеглим, відмовляючись від послуг ескімоських провідників. А коли нарешті побачив, що експедиції доведеться зостатися на третю вимушену зимівлю, поступився і вирішив послати до поселення двох розвідників. Та було вже пізно. На перешкоді їм стали крижані тороси. Запасу провіанту, який мали полярники напередодні третьої зимівлі, могло вистачити лише днів на сорок, а їм треба було пережити ще двісті п'ятдесят…

Перед початком третьої полярної ночі забуті богом і людьми учасники експедиції Грілі ледве встигли спорудити халупу з кам'яних брил. Невдовзі в ній запанували голод та розпач, які диктували людям свої невблаганні закони.

По закінченні Першого полярного року сорок вісім станцій завершили свою роботу за міжнародною програмою і учасники експедицій повернулися до своїх країн. Розпочалось опрацювання наслідків спостережень, які провадили полярники протягом довгих місяців. Не було тільки вістей про експедицію Грілі. У людей ще не стерлася з пам'яті трагедія, що спіткала американських мандрівників Хейса[12] і Кейна[13] які декілька років тому спробували досягти Північного полюса, вважаючи, що там є «не вкрите кригою море», — і громадськість Сполучених Штатів зрештою усвідомила, в якій небезпеці міг опинитися Грілі. Не забулася ще катастрофа американського корабля «Жаннетта», роздавленого кригою недалеко від Новосибірських островів, і трагічна доля його керівника лейтенанта Де-Лонга. Американська преса на весь голос зажадала вжити негайних заходів для врятування експедиції Грілі. Під натиском громадської думки уряд вирішив нарешті — із запізненням на два роки — надати потерпілим допомогу.

1883 року команда судна «Зетіс» довго обшарювала пустельні, дикі узбережжя, але ніде не натрапляла на сліди людей. Моряки вирішили пливти далі на північ і спробувати ще там щастя. Та в останню хвилину котрийсь із них випадково побачив американський прапор.

Через кілька років про дні голоду і смерті — про цю чорну сторінку в історії Арктики — написав сам Грілі, якому на той час уже було присвоєно звання генерала.

Однак останні сторінки щоденника експедиції говорили більше, ніж будь-які коментарі. Вони назавжди запали в пам'ять Руала.

«6 квітня 1883 р. З двадцять п'ятого лютого Локвуд почуває себе значно гірше. Це не цинга, а виснаження від голоду. Виділяю йому додаткову порцію: чотири унції сирого пташиного м'яса.

8 квітня. У Локвуда — не знаю вже вкотре — провали в пам'яті. Після цього з'являються ознаки божевілля.

9 квітня. О четвертій годині ночі він знепритомнів і через дванадцять годин помер.

20 травня. Щоб урятувати Ізраеля, даю йому чотири унції пташиного м'яса, останнє, що в нас залишилося. Але й це не допомагає.

23 травня. Помер Ральстон. За хвилину перед смертю Ізраеля він виповз із спального мішка і вмер… Я лежу, костеніючи від холоду, що віє од трупів. Страшна ніч. Ми живі тільки тому, що вирішили не здаватися. Зосталося нас тільки чотирнадцять. Як не вдасться щось уполювати або не надійде вчасно допомога — загинемо всі.

4 червня. Немає сил, щоб поховати вмерлих.

6 червня. Рядовий Генрі признався, що на попередньому постої він украв тюленячі шкури, з яких ми готуємо юшку. Я присудив його до страти через розстріл. Вирок виконано… Бенден умер сьогодні пополудні. Гадаю, що це страта Генрі прискорила його смерть. Лікар Паррі прийняв увесь запас морфію, що мав у похідній аптеці, і вмер о шостій вечора.

8 червня. Тихий, ясний день. За п'ять годин мені вдалося назбирати кілька жмень лишайників… Пополудні з'їли вимішаний з лишайниками і мохом гуляш з останніх шматків ременю.

9 червня. Нові спалахи цинги. У Корнеля кривавляться ясна, у Шнайдера пухнуть і дерев'яніють коліна… Він починає марити. На вечерю — жменька лишайників, чай і рукавиця з тюленячої шкури. Останні.

12 червня. Гардінер умер з голоду».

— Я рада, фру Борхгревінк, що мій відлюдкуватий Руал потоваришував з вашим сином. Карстен, правда, значно старший, але вони горнуться один до одного, мов брати. Коли зійдуться, то розмовляють без угаву. Досі в Руала було небагато друзів у школі, він потайний, неговіркий. А після смерті батька і продажу верфі взагалі став якийсь дивакуватий: усе йому тільки книжки та книжки. А цього ж у житті мало. — На обличчі фру Амундсен залягла турбота. Та коли вона усміхнулася до своєї сусідки, то наче цілий світ хотіла