Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Бідна Ханна Хенрікке… Коли б вона знала, яка нерозривна нитка єднає двох хлопців, то напевне не приймала б так гостинно Карстена Борхгревінка у своєму домі на вулиці Уранієнборг-вейєн. А єднала їх спільна пристрасть до таємничих льодових просторів, до білих плям на картах світу, які мов магніт притягували молодечу уяву, розпалювали цікавість до пізнання невідомого, викликали захоплення тими, хто боровся з полярною стихією, страждав і часто гинув, і тими, хто безстрашно ставав на їхнє місце. Руал і Карстен добували один одному літературу про полярні країни — все, що тільки виходило друком норвезькою, датською, шведською, німецькою, англійською мовами. «Я знаю принаймні, для чого вивчаю іноземні мови», — записав якось Руал у своєму щоденнику.

Зошити з його записами дедалі грубшали. Не довіряючи своїй феноменальній пам'яті, не шкодуючи часу й праці, Руал уже багато років конспектував прочитані книги, Укладав списки полярних еспедицій і назв кораблів, старанно малював карти, позначаючи на них маршрути, якими проходили чи намагалися пройти мандрівники.

«Хтозна, може, це мені колись ще придасться, — думав Руал, мружачи стомлені від читання очі. — Карстен має Рацію: полярник повинен бути передусім витривалий, не боятися холоду — це найголовніша умова. Отож треба загартовуватися». І, як завжди, він одразу ж перейшов до діла: пізно ввечері відчинив навстіж вікно. До кімнати ввірвалась хвиля морозного повітря. Руал інстинктивно натягнув ковдру на голову і скоцюрбився. Та це не дуже допомогло. Холод проймав до кісток, заклякли м'язи, зуби дрібно цокотіли.

— Чи ти з глузду з'їхав, Руале? Таж це певне запалення легенів! Горе мені з тобою! — Ханна Хенрікке вбігла до кімнати і хряпнула вікном. — Усю квартиру вихолодив. Я прокинулася від холоду, тремчу під периною і не знаю чого. Що з тобою, хлопче? — запитала вже лагідніше. — Може, тобі чаю зігріти? Забув, мабуть, зачинити вікно й заснув, еге ж? Усе це через оте читання вночі. Накрию тебе ковдрою, швидше зігрієшся.

— Дякую, мамо, іди, а то ще простудишся, — сказав Руал, а сам подумав: «Забув про шпарину, полярник повинен усе передбачити».

Тільки-но зачинилися за матір'ю двері, він знову тихенько прочинив вікно, скачав у рулон килимок, що лежав перед ліжком, і щільно затулив ним шпарину під дверима. «Матері не потрібен полярний гарт, навіщо їй мерзнути; а я мушу витримати». Про всяк випадок заслонив двері ще вовняною та ватяною ковдрами, а сам укрився пальтом.

Та хитрощі не допомогли. Тільки-но розвиднілося, в хату вбігла послужлива сусідка.

— Фру Амундсен, у Руаловій кімнаті цілу ніч було відчинено вікно! Ви знали про це?

— Мамо, зрозумій, я не можу спати в задусі. Це дуже шкідливо для здоров'я. Я задихаюся, мені потрібне свіже повітря, — гарячково доводив Руал. — Але якщо ти не дозволяєш, я не відчинятиму вікна, — трохи прочиню на ніч, залишу малюсіньку шпаринку. — Голос у хлопця був такий догідливий, очі дивилися благально.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. Сусіди й так уже вважають тебе за дивака. Жодна мати, напевне, не віддасть за тебе своєї дочки. А я ж хочу бавити внуків! Згодна, але з умовою: дам тобі перину, щоб ти не мерз.

Потішена, що вихід знайдено, мати ласкаво усміхнулася синові. Руал, як завжди, цмокнув її в щоку, вдячний за піклування. Він розумів, що повинен розвіяти материну самотність, винагородити за всі страждання. Та хіба він міг відмовитися від того, про що так довго мріяв? Мати буде щаслива, коли з часом упевниться, що її тендітний, хирлявий син став дужий, здоровий, загартований, — втішався Руал. Вікно відчиняв і далі, а периною майже герметично законопачував двері.

Того року зима в Крістіанії була дуже сувора. Перші полярні спроби закінчилися для Руала ганебною поразкою.

— Не турбуйтеся, фру Амундсен, що в нього висока температура. На щастя, це не запалення. Щонайбільше — бронхіт. Але цьому, дасть бог, дамо раду, вчасно вживши відповідних заходів. — Лікар занепокоєно дивився у перелякані очі жінки.

— А ви, пане лікарю, не приховуєте, бува, чого від мене? Я можу більше витримати, ніж ви гадаєте.

— Та ні ж бо, прошу вас, заспокойтесь, — нетерпеливився лікар. — Не сидіть біля нього вночі. Це зайве. Бо завтра у цьому домі я матиму вже двох пацієнтів.

— Це все наслідки того, що він спав, відчинивши вікно, — бідкалась Ханна Хенрікке, оповідаючи лікареві, як наперекір її забороні син вирішив таки загартовуватися. — Не може примиритись, докторе, з тим, що в нього кволе здоров’я. За всяку ціну хоче бути дужим і витривалим, як його брати. Не розуміє, бідолашний, як дорого це може йому коштувати.

Бронхіт, як і передбачав лікар Свенсон, швидко минув, і фру Амундсен пробачила синові, втішена тим, що він розкаявся й одужав.

Наполегливо загартовуючи свій організм, шістнадцятирічний хлопець навіть не підозрював, що одночасно виробляє в собі терпеливість, волю і витривалість. «Найкраще вчитися на власних помилках», — не раз записував він у своїх зошитах. Спав тепер на килимку біля ліжка, укриваючись тільки пальтом чи навіть газетами. Мерз, але не відступав.

Ханна Хенрікке вмовляла його, щоб він ходив на шкільні вечори, але все даремно.

— Ну що в мене спільного з тими дівчиськами? Їх зовсім не цікавить те, що я їм розповідаю. А плітки мене не цікавлять. Дурні гуски. Вони вміють лише пасти очима. Шкода час гаяти.

— А Маргарет? Вона ж мила, гарна, хазяйновита і дуже любить тебе.

— Маргарет то зовсім інше. Але з нею краще зустрічатися на лижній прогулянці чи на ковзанці.

У той час Руал і справді не міг розраховувати на успіх у дівчат: танцював він погано, говорив мало, ні до котрої не залицявся і не приховував, що йому з ними нудно.

Маргарет була виняток: вона терпеливо слухала все, що він їй розповідав. Улещена його прихильністю, дівчина із запалом завчала напам'ять