Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

допомогою монахів пройшов курс гімназії, а потім і ліцею. Минуло десять років. Десять років — це стільки ж, на скільки засудив мене військовий суд! Я писав батькові листи, благав, щоб він дозволив мені покинути монастир і віддати себе в руки правосуддя. Але той не дозволяв. Наглядав за мною Ян Галка, який переїхав жити в Краків і став солідним купцем і промисловцем. До того ж мене стримував страх перед помстою моїх спільників і, що тут приховувати, перед органами безпеки. А втім, пильнували мене і монахи. Словом, батько ладен був принести в жертву будь-кого, аби тільки зберегти своє добре ім’я і честь.

Завірюха співчутливо глянув на цього згорбленого, передчасно постарілого чоловіка і підсунув йому сигарети.

— Монахи не курять, — гірко посміхнувся Теофіл після невеличкої паузи продовжував свою сповідь: — Кілька років я не бачив Рака. Він з’явився весною 1954 року в товаристві Яна Галки і Мирослава Згожельського. Довгенько говорили з ігуменом, потім забігли до моєї келії. Не знаю, про що вони розмовляли з ігуменом, але відтоді в монастирі почали з’являтись незнайомці. Час від часу заїжджали закордонні автомашини, здебільшого австрійські. Тоді всім братам заборонялося підходити до старої каплиці, а мене почали ставити на варті біля дверей до цієї каплиці. З уривків розмов, які мені доводилося чути, з недомовок Рака і Галки, я зрозумів, що монастир став перевалочним пунктом у якійсь контрабанді. Іноді у мене виникала підозра, що там провадиться навіть шпигунська робота. У 1955 році я пережив гарячі хвилини. Під мурами монастиря вбили якусь жінку. Міліція обнишпорила весь монастир. Я провів цілу ніч у сховищі, в погребах монастиря, про які доти я й не підозрівав. Монастирський воротар розповів мені потім, що ця жінка не раз бувала в монастирі; вона приходила, показувала спеціальний розпізнавальний знак, і її впускали на зборища в каплицю. Незабаром після того вбивства до мене прийшов батько. Він був пригнічений і наляканий: на підприємстві — батько працював тоді в Бюро імпорту точних приладів — виявилися серйозні зловживання. Прикриваючись офіціальними торговельними угодами Бюро, в Польщу завозили безмитні посилки з швейцарськими годинниками, які йшли на чорний ринок. Батько сказав про це інженерові Згожельському, який уже був заступником головного директора. Той грубо пригрозив йому, що донесе на мене, якщо батько хоч слово скаже про своє відкриття. За кілька днів після цієї розмови Згожельський підвищив батька по службі, дав йому посаду торгового директора. Батько опинився в пастці, хоч спочатку не мав уявлення про розміри і систему небезпечного промислу цієї шайки. Я ще раз запропонував віддати себе в руки органів правосуддя, але батько не хотів про це й чути. “Напевно, буде якась велика амністія, — казав він. — Треба ще почекати”. Його буквально проймав дрож від самої думки про скандал, який станеться, коли я вийду з монастиря. Тим часом банда більше й більше обплутувала його. Вони втягнули свої дії сестру матері Шміт, яка завжди була винна батькові, бо витрачала багато грошей на своїх коханців. Це стало ще одним знаряддям шантажу відносно батька. Бандити частіше примушували його мовчати, а він все ближче ознайомлювався з їхньою діяльністю. Коли з закордону прибуло кілька посилок на його ім’я, батько забрав додому всі свої печатки, бланки, штампи, щоб цим перешкодити злочинцям підробляти підписи і доручення. Незабаром на його рахунок в ощадкасі почали надходити великі суми грошей. Звідки, навіщо — батько не знав. І його охопив жах. На нещастя, весною 1957 року батька за сумлінну довголітню працю нагородили орденом. Про це писали в газетах, до нього приїжджали кореспонденти. Становище цієї хворобливо честолюбної людини ставало нестерпним: з одного боку загальне визнання, чудова репутація, перспективи дальших успіхів по службі, а з другого — болото злочинності, яке засмоктувало його все глибше й глибше. І все-таки батько зволікав. Велів мені чекати, поки придумає який-небудь вихід. Проте я бачив, що він просто відкладає фатальне рішення, жде, власне кажучи, невідомо чого. В мене, на жаль, не знайшлося відваги, щоб за нього прийняти потрібне рішення. Далися взнаки десять років життя в монастирі. Я був послушним і боязким. Якою страшною ціною довелося мені за це заплатити.

Теофіл похилив голову на груди, щоб приховати хвилювання. Капітан співчутливо глянув на нього. Так, ця людина не могла зважитися прийняти рішення. їй перебили хребет.

— Коли ви довідалися про смерть батьків?

— Через кілька днів мені розповів про це Ян Галка. Він сказав, що батько вбив матір, — голос у нього знову задрижав, — а потім наклав руки на себе.

— І ви повірили Галці?

— Ні. Я б повірив, якби батько обмежився самогубством. У тому становищі він міг це зробити, щоб врятувати свою честь. Але я ніколи не повірю, щоб він міг вбити її… Трохи опам’ятавшись від удару, я відкрито сказав про це Галці.

— А він що?

— Обняв мене і почав умовляти: “Краще повір, Теось, краще повір”. Він, знаєте, любить мене своєю злодійською любов’ю і прив’язаний до мене. Я почав кричати в нестямі, що довідаюсь, хто її вбив і сам розправлюся з убивцею. Тоді Галка остеріг мене перед якимось “шефом”, котрий безжалісно знищує кожного, хто стане йому поперек дороги. “Я сам боюсь його, Теось, — казав мені Галка, — будь розумний, ще трохи, і вся ця проклята лавочка буде ліквідована. їм життя вже не повернеш, а сам можеш головою заплатити…”

— “Шеф” — це Рак? — запитав Завірюха, перезирнувшись з Недєльським.

— Ні. Мабуть, не Рак. Доти Галка ніколи при мені не називав Рака шефом. Взагалі, тоді я, здається, вперше почув, що є якийсь “шеф”.

Завірюха хвилину щось зважував. Потім спитав:

— А крім Рака і Галки ви бачили ще когось у монастирі?

— Так, обох Згожельських. А втім, частіше ювеліра. Бачив багатьох іноземців, і ще всяких темних типів. Вони приходили іноді, коли банда зустрічалася в каплиці з іноземцями.

Завірюха занепокоєно потер підборіддя.

— А ви не помітили когось, хто міг би бути шефом?

— Ні. Мабуть, шеф — це якийсь іноземець.

— Навряд. Ви ж самі казали,