Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- В Бог­да­на армія здо­ро­ва, а в нас те­пе­реч­ки два та­бо­ри, опрічні один од­но­го, - по­чав Ост­ро­рог, - кож­не царст­во, що розділюється, му­сить за­ги­ну­ти і за­на­пас­тись. Не одрізнюй­тесь од нас, кня­зю, а прис­таньте до на­шо­го та­бо­ру і ми вкупі пе­ре­мо­же­мо во­рогів.

- Як то мені прис­та­ти до вас? Прис­та­ти під ва­ше вер­хо­венст­во, чи що? - спи­тав, не­на­че одрізав Єремія і з ти­ми сло­ва­ми підняв ви­со­ко чо­ло і ки­нув гост­ри­ми очи­ма на Ост­ро­ро­га.

- Ми, кня­зю, не винні, що бу­ла та­ка во­ля й при­суд ви­со­ко­го сей­му. Ми не маємо пра­ва зріктись йо­го при­су­ду, й за­га­ду, - про­мо­вив князь Домінік, - але ми про­си­мо, кня­зю, твоєї лас­ки - прис­та­ти до на­шо­го та­бо­ру і злу­чи­тись з на­ми до­ку­пи, як рівний з рівни­ми.

Усі за­мовк­ли. Мов­чав і князь Єремія. В на­меті ста­ло ти­хо. Усім бу­ло ніяко­во од тієї мов­чан­ки.

Лащ мов­чить, ще й позіхає на похмілля.

«Вилупив на кня­зя баньки, не­на­че йо­го зро­ду не ба­чив, та й мов­чить», - по­ду­мав жва­вий Ко­нец­польський і ти­хенько штовх­нув Ла­ща ліктем під бік.

«Коли б хоч брех­ли­вий Лащ мерщій за­ки­дав свій мо­ту­зок на кня­зеві ро­ги, - по­ду­мав Зас­лавський, - а то хоч за­раз ви­ходь з на­ме­ту та й да­вай дро­па­ка до­до­му».

- Вашої ми­лості, кня­зю, сла­ва відо­ма по всій Польщі. Вас люб­лять жовніри, бо ви сміли­вий і прос­тий і при­па­даєте їм до впо­до­би, - по­чав Лащ. - Ви­пий­мо, кня­зю, при цій на­годі по жба­нові доб­ро­го вен­герсько­го та й зійде­мось з та­бо­ра­ми до­ку­пи. Що тут дов­го ба­ла­ка­ти! Ко­ли б швид­ше за­пи­са­ти мо­го­рич по згоді, або що.

- Випити мож­на. Чо­му пак і не ви­пи­ти, - обізвав­ся Єремія й ляс­нув в до­лоні.

В на­мет увійшов служ­ник. Єремія звелів йо­му по­да­ти ви­но й за­кус­ку. Жовнір приніс ви­но в здо­ро­во­му олив'яно­му жба­нові, а потім по­дав срібні не­до­рогі куб­ки і пос­та­вив на столі за­кус­ку на олив'яннх тарілках. Ті олив'яні тарілки при­га­ду­ва­ли сто­ли в мо­нас­тирських тра­пе­зах або на Зо­по­розькій Січі.

- В час війни, в час по­ходів я за­бо­ро­няю п'янство в своєму та­борі і сам їм прос­ту стра­ву, їм куліш з са­лом, щоб да­ва­ти зра­зець жовнірам. Війна це ве­ли­кий піст, а не мас­ни­ця. В за­по­рожців ка­ра­ють смер­тю п'яниць в час по­ходів. Ото прав­диві ли­царські но­ро­ви. Нам тре­ба бра­ти цей їх зви­чай собі за зра­зець, - ска­зав Єремія.

- Ой, ой, ой! Кня­зю Єреміє! Як­би в на­шо­му та­борі завівся цей за­по­розький зви­чай, то прий­шлось би пос­ти­на­ти го­ло­ви усім жовнірам, усім па­нам, і мені пер­шо­му. Пи­ти й ко­заків би­ти: от на­ша втіха! - ска­зав Лащ і за­ре­го­тав­ся так, що йо­го товсті гу­би роз­тяг­ли­ся тро­хи не до вух, а рот став здо­ро­вий, не­на­че вер­ша.

- По одній чарці ви­пи­ти мож­на й у по­ході: це не шко­дить і ніко­му не за­ва­дить, - ска­зав Єремія. Він по­час­ту­вав гос­тей. Гості ви­пи­ли по куб­кові ви­на й ста­ли тро­хи сміливіші й го­во­рючіші. Для зви­чаю і князь Єремія при­гу­бив чар­ку і став при­хильніше пог­ля­да­ти на пиш­но уб­ра­них гос­тей. Роз­мо­ва пішла вольніша. Самійло Лащ, ви­хи­лив­ши пу­гарів зо три смач­но­го ви­на, роз­ба­ла­кав­ся й справді до­по­ма­гав своїм верт­ким язи­ком вес­ти роз­мо­ву, що рва­лась щох­ви­ли­ни, ніби гни­ла рвач­ка нит­ка.

- Вже як хо­че­те, ва­ша ми­лость, а без вас, кня­зю, ми не роз­поч­не­мо бит­ви з ко­за­ка­ми. Ва­ша ру­ка, ваш ро­зум, ва­ша сміли­ва вда­ча потрібні нам те­пер, як ман­на не­бес­на бу­ла потрібна ізраїльтя­нам в пус­тині, - роз­по­чав роз­мо­ву Тиш­кевич.

Князь Єремія трохії по­добрішав. Тиш­ке­вич не­на­че пог­ла­див йо­го за шерс­тю.

- Тільки шко­да, кня­зю, що горілки не п'єш. Як­би ти пив так, як оце ми дуд­ли­мо, ти б дав­но прис­тав до зго­ди з на­ми, - бовк­нув Лащ, став­ши од­ра­зу за­панібра­та з кня­зем. - In vi­no еst pax. Це свя­та прав­да: ви­пий, кня­зю, до нас оцей цілий жбан та не бор­сай­ся й не бри­кай­ся.

Киязь Єремія спах­нув і ки­нув сер­ди­ти­ми очи­ма на Ла­ща.

- Ваші жовніри, кня­зю, вже ви­мушт­ро­вані в бит­вах з за­го­на­ми, вже приз­ви­чаєні до борні з ко­за­ка­ми, а наші ще й по­ро­ху не ню­ха­ли. В тобі си­ла, кня­зю, а не в нас. Ти пер­ший ли­цар на всю Польщу. Твої жовніри не вби­ра­ються в до­рогі ша­ти, не звик­ли до ла­сих пот­рав, - го­во­рив князь Зас­лавський.

- Твій табір, кня­зю, та­ким прос­тим здав­ся нам, що князь Домінік аж пе­ре­ля­кав­ся: ду­мав, що наші провідці, хло­пи, зап­ро­ва­ди­ли йо­го в який­сь загін Кри­во­но­са або Вов­гу­ри. На взір твій обоз - чис­тий хлопський загін: жовніри в прос­тих жу­па­нах чи в сви­тах, но­чу­ють в со­лом'яних ку­ре­нях, їдять куліш з са­лом. Зовсім не по-шля­хетсько­му! - ви­па­лив, як з руш­ниці, дур­ний Лащ.

Єремія схо­пив­ся з дзиґли­ка, на­че опе­че­ний, і не­на­че зашк­вар­чав, як вишк­вар­ка на ско­во­роді.

- На ко­заків-гай­да­мак і я гай­да­ма­ка. Гай­да­ма­ка князь не рівня кня­зям гетьма­нам польсько­го війська.

Єремія од­ки­нув по­лот­ни­ще завіси до дру­гої по­ло­ви­ни на­ме­ту, вско­чив ту­ди, спус­тив завісу й схо­вав­ся там.

Усі па­ни вста­ли і витріщи­ли очі. Лащ ки­нув лож­ку в куліш і ви­ря­чив з ди­ва очі на завісу. Завіса ще хи­ли­та­лась, але за завісою не чу­ти бу­ло навіть ду­ху.

Магнати пос­то­яли, по­ди­ви­лись один на од­но­го і мовч­ки вий­шли з на­ме­ту.

- Ну та й те­леп­нув же ти, Ла­щу, не­на­че обу­хом по го­лові! - ска­зав князь Домінік.

- Ото «до сто дзяб­лув!» Вже був і за­ли­гав за ро­ги кня­зя, та не довів до Глинсько­го та­бо­ру. Не вдер­жав на­ли­га­ча. бо князь геть-то вже на­ту­рис­тий та брик­ли­вий. Хіба сам чорт за­ли­гає кня­зя Єремію за ро­ги. Як­би він пив горілку! От­тоді я по­са­див би йо­го в пляш­ку та й повіз в наш табір до Гли­нян, як Со­ло­мон чортів на вавілонське по­ле. Але цей князь хитріший за са­мих чортів. Тре­ба пре­муд­ро­го Со­ло­мо­на, щоб йо­го за­ли­гав та при­волік до на­шо­го та­бо­ру в Гли­ня­ни, - про­мо­вив Лащ.

- А бо­дай не­чис­тий був за­ли­гав тобі язи­ка! - ви­ла­яв­ся Тиш­ке­вич та зак­рек­тав з до­са­ди, лізу­чи в ка­ре­ту.

Пани сіли в ка­ре­ти і, пох­ню­пив­ши го­ло­ви, поїха­ли до Гли­нян. Навіть коні од ве­ли­кої спе­ки не бігли, а йшли підтюп­цем. не­на­че зна­ли, що ве­зуть сум­них панів.

XIV

Тим ча­сом Адам Кисіль, виїхав­ши з коміса­ра­ми на Ук­раїну ще два­над­ця­то­го серп­ня, блу­кав по уся­ких містах поміж ко­зацьки­ми за­го­на­ми тро­хи не цілий місяць і не доб­рав­ся ні до Бог­да­но­во­го та­бо­ру, ні до Києва. За­го­ни зу­мис­не не пус­ка­ли Кисіля і чи­ни­ли йо­му в до­розі усякі при­ти­чи­ни, щоб не до­пус­ти­ти