Читати книгу - "Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм"

Тихін дивився на екран ноутбука вже хвилин п'ять, але той все ще не присилав такі бажані повідомлення. Вже зараз, обдумуючи слова Воровських і згадуючи, які саме заклади й будівлі знаходяться після перехрестя, Маєвський зрозумів, що надія на відеокамери там надто вже ефемерна. То була практично окраїна, і знімали там нимжні поверхи спального району міні, чи навіть мікро-бізнеси.  

Сашко мовчки підійшов до столу. 

– Дві камери з усього кварталу. – зітхнув, підтверджуючи переживання Маєвського. 

– Де записи? 

– Будуть за пару хвилин. Але надії на них небагато. Думай, Тихоне, думай. Тепер все від тебе залежить. 

– А я не думаю?! – вибухнув Маєвський, – в мене вже голова кипить! Я ідіот! В ліжко з Жанною ліг, але дізнатись більше про неї так і не наважився! Телепень! 

– Припини. Це ж жінки. Та ще такі, як вона. Тут будь хто голову втратив би. 

– Я не мав на це право! Спочатку розслідування, потім – особисте. 

– Думаєш, це з “Пером” пов’язано? 

– А як інакше? 

– Що в тебе по "Перу" є? 

– Все. На всіх, крім Жанни. 

– … ! 

– Отож. 

– Всі чисті? 

– Менеджер Іван мутний. Якось огидно чистий, нічого практично немає, ні хорошого, ні поганого. 

– То може, до нього? Притиснемо, раптом щось з'явилося. 

– Нема на що тиснути. На пустоту? 

Ноутбук блимнув синім діодом, обоє вмить кинулись до нього. 

Два записи. Один – з приватної парковки, інший – зі СТО на сусідній вулиці. 

– Вже щось! – зрадів Тихін. 

Але радість була недовгою. Перше відео не дало нічого. Друге було жахливої якості. Практичной не розгледіти дорогу, єдине що зараз гріло душу – ядуче червона машинка Жанни хоча б плямою, та мала бути поміченою. 

Але… пусто. 

Маєвський закрив ноутбук.

– Більше нема? – спитав Сашка. 

– А тут що? 

– Нічого. 

– Тобто Жанна не засвітилась? 

– Так. 

– То це не “нічого”. Це – мінус дві дороги з чотирьох! Лишились дві. 

– Дійсно! Я не подумав! Значить так! Я поїду туди і спробую щось на тих двох напрямках вияснити. А ти – шукай все, що зможеш на того Івана. І його теж знайди.

– Тихоняка, Тихоняка. Ти знов помилку робиш. 

– Чому? 

– Бо шукати треба не на нього, а на Жанну все. Невже, ще не зрозумів?  

– Зрозумів. Ти правий. Роби, як вважаєш за потрібне. – Тихін схопив куртку. 

– Стій! – гукнув у спину Воровських. 

– Що? 

– Не лізь сам в капкан! Набери мене. 

– Добре! – відмахнувся та вибіг в коридор, ледь не збивши з ніг парочку новеньких патрульних.