Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

— Що ти кажеш, Алісо.

— Ти смієш з'являтися сюди як ні в чому не бувало. Після того як обдурив мене! І підставив дитину!

— Я обдурив? — задихається він. — Я підставив? Та я тут мало не здригнувся! Ти очманіла взагалі? Кого ти захищаєш? Він же тебе практично вбив.

— Дитина? Ваня? Це ти очманів. На нас напав незнайомець!

— І що? — кидається він до мене з іншого боку, розмовляючи через ліжко. — Та отрута — тільки паразита малолітнього рук справа! Через тебе його отруїли.

Ваня... Ваня спорудив кустарну лабораторію? І той мерзотник звідкись дізнався про це.

Господи, та козенятко — талант. Підручними засобами таке спорудити, ще й у його віці.

— Нічого собі, — шепочу я. — Це все... Ваня зумів зробити?

— Ти чуєш себе взагалі? — реве, як поранений звір, Вася, кидаючись з одного кута в інший. — Він мало не вбив тебе. Це все його вина. Не смій захищати його!

— Вася, — крижаним тоном починаю я, — де він зараз і що ти з ним зробив?

Він примружується.

— У мене де треба сидить. Думає про свою поведінку. І я з ним ще нічого не зробив. Заради тебе! Заради твоєї тупоголової впертості.

Я ледь не спотикаюся на рівному місці, і задихатися починаю.

Тупоголової?

Упертості?

Це він про мене? Досить!

— Ось як значить. Негайно привези його сюди! Він до тебе не має стосунку! Як і я, Вася! — витираю ніс, але це марно. Щока смикається, як і поранена нога. — Ти обдурив мене. Зрадив. Та й справу відкрил на дитину. Я тримаюся... я тримаюся тільки заради Вані.

Він неблимаючи дивиться на мене. Немов я тут зрадниця й обманщиця. Закручує мене виром ошалілого погляду. Відвертаюся, щоб тільки не бачити його. Ніколи!

Він кидається до мене через ліжко, але я рипаюся назад, до заваленого папками краю тумби.

Впираючись рукою в матрац, Кулак заходиться такими видихами, що здається, верхня частина тулуба зараз розколеться.

— Ти що робиш, Алісо? — хрипами своїми мене задушити хоче. — Ти ще не зрозуміла, що сталося. Ти язиком не мели. Ти — моя і це не обговорюється, зрозуміло тут?

Я мотаю головою. Він у заціпенінні стежить за цим рухом.

Обдурив, обдурив, обдурив.

Господи, я розпадаюся по частинах. Усе смикається. Намагаюся одну свою руку іншою заспокоїти, і Кулак розсерджено дивиться на них.

— Я повірила тобі, — шепочу я. — Я так... боялася тоді. А в тебе навіть виправдань на язиці немає. Навіщо ти це зробив? Зробив, як хотів, так? Так я теж маю право робити, як я хочу.

— Довбаний спорткомплекс будується з конкретної причини. Я не дозволю комусь заподіяти тобі шкоду. Подобається тобі це чи ні!

— Ти ж присягнувся! Якраз перед тим, як...

— І що? — вдаряє він кулаком по стіні. — І що це означає, якщо йдеться про тебе, Алісо! Тебе мало не вбили. Коли це дійде до тебе, трясця. Коли!

Я мотаю і мотаю головою.

— Так навіщо це треба було, поки я в лікарні лежу? Там охорона твоя! Зі мною б нічого не сталося. Чому ти тоді просто не почекав... мене?

Мовчить, і я гину. На недосяжній глибині моєї душі, де тиск смертоносніший за відкритий космос, я сподівалася, що в нього знайдеться відповідь.

Весь цей час сподівалася.

Адже я... не зможу без Васі. Він — моя душа.

І моя душа виявилася ошуканцем і зрадником.

— Йди, — кажу я хрипло.

— Ще чого! — вибухає він. — Я зробив так, як зробив. Тебе там не було. Взагалі ніде. І коли ти непритомна лежала там... Краще було терміново. відкрити будівництво

Кулак розкидає в різні боки крісло і комод, але я нічого не чую, крім тиші у своєму серці. Тепер стрибунець, що смикається у грудях, онімів. Таке трапляється, у деякіх людей. Від потрясіння вони втрачають голос назавжди. Хоча пам'ятають, як треба розмовляти.

— Послухай мене, Алісо! — Він хапає мене за руки. Мне їх і мне, сам намагаючись зрозуміти свої дії. — Я завинив перед тобою за будівництво, але це не має жодного значення. Плювати на тріщини і дитбудинок. Тебе переслідують і вбити готові. Зокрема, щоб ти перестала влазити в будівництво. Я зробив точнісінько, що було...

— Але це має значення для мене, — загальмовано відгукуюся. — Для мене, розумієш? І що було написано на папірці тому? Що... потрібно спорткомплекс відкрити?

— Ні, — хитає він головою. — Ні. Не питай про це. Усе. Це закрите питання. Щодо записки.

Досить!

Я з такою силою намагаюся його відкинути від себе, що він мимоволі робить півкроку назад.

Лють виявляється сильнішою за образу. Як він сміє ще приховувати це від мене. Те, що сталося ж зі мною!

— Вимітайся, як я сказала. Привези Ваню сюди або я пресу підключу!

— Дуже страшно, — він кривляється, — пресу вона підключить. А мені до біса! Зрозуміла? Хочу подивитися, як ти будеш виправдовувати шарпака. За що йому така пошана? За що!

— У нього немає нікого, крім мене!

Я знову його руки штовхаю, і сама не бачу, куди я ступаю і куди рухаюся. Я не можу більше.

— У МЕНЕ ТЕЖ НЕМАЄ НІКОГО, КРІМ ТЕБЕ!

Закриваю вуха долонями, ухиляюся з боку в бік від його багряного збожеволілого обличчя.

Обдурив, обдурив, обдурив.

Звичайно ж, Кулак мої долоні у своїх стискає. На межі. Масажує й розтирає, ніби через шкіру хоче переконати мене в чомусь.

Так близько стоїмо, майже дихаємо одне в одного.

Раптово він нахиляється і цілує міцно-міцно куточок мого рота. І я, як остання дурепа, схлипую, шукаю своїми губами його, і Кулак несамовито підхоплює дотик, пестячи й пестячи мене чистим божевіллям.

Ми ніби забуваємо як треба цілуватися, і впиваємося один в одного невпопад, куди вийде, стикаючись і переплітаючись пальцями на обличчях один одного. Він пошепки повторює моє ім'я, і я нерозумно чіпляюся за його майку розчепіреною долонею, немов не можу стояти на ногах.

— Відпусти дитину, — не приховую, що плачу, закинутим обличчям на нього дивлюся, — зніми звинувачення. Я знаю, ти ж можеш. Це ж твоїх рук справа, це звинувачення. За що? Він же дитя просто. Я... благаю тебе, Вася. Я благаю…