Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

До біса це все. Цій гидоті більше не місце в моєму будинку.

- Ну наві-іщо-о. - Чую голос за спиною. Занадто м'який, із незнайомими тягучими нотками.

Обертаюся. Ліка стоїть у двері і з сумом дивиться на вміст, що спливає.

Злість не відпускає, продовжуючи лещатами стискати грудну клітку. Хочеться схопити її за плечі і сильно труснути.

Навіщо? - Дурепа! Та щоб тобі ніколи на думку не спадала подібна дичина!

- Ніколи більше... - Насилу видавлюю, ледве стримуючи себе від крику. - Ніколи більше не роби цього!

Вона знову надуває губи.

- Чому? - хмуриться дівчина. - Ти ж це робиш...

- Ніколи! - повторюю я, гаркнувши так раптово, що вона відсахується на місці.

Кілька разів злякано моргнувши, ображено насуплюється.

- Ти такий лицемір. - Розтягуючи слова, кидає з ображеним виглядом, і нетвердою ходою прямує у бік кімнати. Я не даю їй зробити і кілька кроків: зупиняю за лікоть, і обхопивши руками за талію, тягну у ванну.

Їй потрібен гарячий душ та багато пиття. Якнайбільше води. Щоб вивести цю гидоту.

І більше ніколи! Не дозволю. Руки відірву. Приб'ю на місці.

Лицемірно? - Нехай. До біса це.

Трава – не наркотик?.. Легалізована у розвинених країнах?.. Чиї слова? Мої? - Повна хрінь. Ідіотизм.

Вирвати язика і змусити його з'їсти за такі слова. Щоб більше не кортіло нести подібну маячню. Хвору та небезпечну.

Я не дозволю їй вимазатись у цьому. У цьому теплому, затишному, такому вабному лайні. Я не дозволю їй у цьому загрузнути. Нізащо. Не їй. Тільки не їй.

Включаю душ - гарячий, майже окріп, - і ванну відразу затягує паром.

- Відпусти мене. – слабко опираючись, ниє Ліка.

Я не реагую. Піднімаю її руки вгору та стягую футболку.

Не відразу, але усвідомивши, що я роблю, її настрій змінюється. Ображений вираз пропадає, трансформуючись у п'яно-кокетливу посмішку.

- Ти мене роздягаєш? - Грайливо шепоче дівчина і, опускаючи руки на мої плечі, раптом притискається всім тілом. Втикається носом у мою шию, цілуючи ключицю і проводячи нею язиком.

- Припини. - Говорю я, але в голосі не відчувається твердості. Тіло миттю відгукується на її нехитрі ласки. Такою я її ще не пізнав. Активною, ініціативною. Авжеж, мені було цікаво.

Але ж ні, чорт. Зараз не час. Я злюся, я розлючений. А вона, божевільна, обдовбалася... Але гарячий язик вже ковзає по шиї. Вона піднімається вище - їй доводиться стати навшпиньки, щоб дістати - і цілує в нижню щелепу, потім трохи прикушує зубами. Усувається, заглядає у вічі. Посмішка така лукава, у розширених зіницях – виклик.

Чорт забирай. З глузду з'їхати. Та якої витримки на це вистачить…

- Ліка. - Дивлюсь із попередженням, суворо, утримуючи її за руки на місці, втім, якось досить мляво. – Не треба… не зараз…

Посмішка стає ширшою, а спритні руки вже пірнають за резинку штанів.

Сумніви. Сумніви.

Думаєте легко стежити за сумнівами, чинити опір, коли в штанях орудують… ці, ох чорт… спритні пальці. А губи знову впиваються в шию, знаходять чутливі місця, і гарячий язик виводить на шкірі якісь немислимі візерунки.

Ні, це неможливо.

До біса все. Мені це не винести.

Підхоплюю дівчину на руки і несу до своєї спальні.

Десь із глибини свідомості, розриваючись немов сирена, репетує внутрішній голос. Щось про те, що все знов не так. Знову неправильно. Велика помилка. І я – повний кретин, якщо ведуся на це.

Але, чесно кажучи… зараз мені на нього глибоко насрати.