Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

- Я ж казала тобі! Я стільки раз просила тебе не тинятися по ночах! А ти не слухала! Ти ніколи мене не слухала! І подивися, що тепер..., - мамин голос з палати.

Переглянувшись, кинулися туди. Оля плакала ридма, закривши розбите обличчя руками. Мама продовжувала кричати.

- Що ви несете?! Припиніть, - обхопивши за талію, Артем витягнув ридаючу жінку в коридор. 

Двері оглушливо ляснули. Ми з Олею здригнулися. Вона не віднімала рук від обличчя, та не припиняла плакати.

 А я відчувала, як разом з нею плаче моє серце. Як воно обливається кривавими сльозами, оплакуючи  її зруйноване вщент життя.

Ні! Не зруйноване. Це життя того виродка зруйноване. Більш того, життя цього не так-то й багато залишилося. 

Ледве пересуваючи ноги підходжу до ліжка. Сідаю на краєчок в ногах.

- Олю, ти не винна. Ні в чому не винна, чуєш? Можеш і надалі ненавидіти мене, можеш робити що завгодно, тільки не смій звинувачувати себе в тому, що трапилося.

Плач дійсно трохи стих або просто голоси за дверима змішалися з ним, даючи можливість уявити бажану ілюзію.

Оля не рухалася. Застигла на відстані трохи більше витягнутої руки, закриваючи долонями обличчя.

- Віка, пробач мені, - сумний шепіт з-під рук.

Не можна ось так відразу обіймати людину, яка пережила насильство. Потрібно почати з легкого дотику до плеча і, якщо побачиш, що це неприємно тут же відсторонитися... А я забула про це.

- Оля, ТИ НІ В ЧОМУ НЕ ВИННА, - майже закричала, забираючись в ліжко навпроти неї і притисла дівчину до себе. Вона обійняла теж. І гірко-гірко заплакала на моєму плечі.

- Я... я ж майже не пила, Вік, - донеслося крізь схлипи. - А все раптом як в тумані стало. Потім ця машина. У ній майже темно і так смерділо чимось. Травою, може, не знаю. А він такий важкий. Такий сильний. Я поворухнутися не могла! Дихати... Я забула все, чого ти мене вчила. Нічого не змогла...

- Ми не завжди можемо, Оль. Не завжди. Те, що ти не змогла чинити опір швидше за все врятувало тобі життя. Це найголовніше. Те, що ти жива.

- Що ж робити? Що мені тепер...

- Скажи мені хто це був?

- Я не писатиму заяви! Я не зможу! Все ж дізнаються. Усе! В університеті…

Її знову почало трясти. Сильно настільки, що клацали зуби.

- І не потрібно. Ніякої заяви не потрібно, - квапливо сказала. - Лягай. Тобі потрібно поспати.

- Не йди будь ласка. Поспи зі мною як в дитинстві.

- Звичайно, - вляглася поруч і обійняла сестру. Почала тихо муркотіти колискові. Ті, які стільки разів співала, укладаючи її спати і уявляючи себе мамою. В дитинстві. Нашому з нею, яке пішло безповоротно у нас обох одночасно в ту страшну ніч.

У палату заглянув тато. Я похитала головою, і він пішов. Продовжила співати. І незабаром Оля заснула. Я прислухалася до її повільного і глибокого дихання, що зрідка переривалося схлипами і в якийсь момент заснула сама.