Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

Дивлюся на щедро накритий стіл і доброзичливі погляди людей, які сидять навколо.

Виявляється, у Давида чудова сім'я. Прекрасні та усміхнені батьки, які поставилися до мене приязно з першої ж хвилини у цьому домі. Дуже мила і весела сестра, перед якою мені було соромно за те, що я собі навигадувала.

Тут Давид відкрився для мене з іншого боку. Я бачу в ньому люблячого сина, який обіймає маму при зустрічі. Відповідального чоловіка, якого поважає батько, та уважного брата, яким так захоплюється Ліза.

— Сашенько, скуштуйте запіканку. Наш кухар дуже смачно готує, — з усмішкою пропонує мама Давида.

Симпатична жінка, років під п'ятдесят. Трохи повненька, але це навіть прикрашає її.

Світле коротке волосся лежить ідеально на плечах. Виразні губи підкреслені рожевою помадою, а довгі вії обрамляють гарні, карі очі.

З її обличчя не сходить усмішка, а ще вона весь час знаходить нову тему для розмови.

А от тато чоловіка навпаки. Він усміхнувся тільки раз — коли ми знайомилися. А потім вираз його обличчя змінився на серйозний.

Чоловік виглядає впевненим у собі.

Статний, високий, доглянутий. Одразу видно, що людина займається собою. Від нього віє силою, як і від Давида.

— Синку, а де твій брат? Хіба ти не сказав йому, що приїдеш на вечерю? — звертається Марина Валеріївна до сина.

— Сказав, мамо, сказав, — відмахується Давид.

— Саша ж навчається в одному університеті з Яриком. Думаю, вона не здивована його поведінкою, — дивиться на мене батько братів.

Не знаючи що казати, я просто киваю у відповідь.

Десь позаду чується гуркіт, а потім веселий жіночий сміх. За ним голос Ярослава, лиш слів не розібрати.

Мама Давида підводиться з місця, але чоловік повільно бере її за руку і змушує сісти на стілець.

За кілька хвилин у вітальню завалюється, в прямому сенсі цього слова, пара. Ярослав з незнайомою дівчиною ледве стоять на ногах і обоє намагаються приховати усмішки.

— Добрий вечір, сім'я. Я трохи спізнився, — ледь ворушивши язиком, вимовляє хлопець, обіймаючи свою супутницю.

— У такому вигляді ти не сядеш за стіл, — дивиться на сина батько.

Видно, як напружився Ярослав, але за секунду на його обличчя повертається усмішка.

— У нас гості. Ну, звісно. Як я міг забути? — погляд хлопця перемістився на мене.

— Ярику, тобі краще піти до себе, — серйозно каже Марина Валеріївна. — А твоїй супутниці ми викличемо таксі, — додає.

— А чого ж? Братик вас з дівчиною познайомив. Ну, що ж... Я також познайомлю, — затискаючи в обіймах незнайомку, скривився Ярослав.

— Це моя дівчина, — хлопець підводить очі, а потім подивився на супутницю.

— Як тебе звати?

— Наталя, — сміється вона.

— Наталя, моя дівчина. Знайомтеся, — договорює хлопець і підходить до столу.

— Ти піднімешся до себе і ляжеш спати. Завтра ми з тобою поговоримо, — спокійно промовляє Нестор Олегович.

— А що не так? — насуплюється Ярослав.

— Йому можна привести свою обраницю, а мені — ні?! — майже кричить хлопець.

До цього моменту Давид тримав мене за руку, але зараз чоловік повільно випустив мою долоню і встав з-за столу.

— Ходімо, Ярику. Тобі треба відпочити.

Він повільно вивів з кімнати брата з дівчиною.

— Нічого, Давид розбереться, — біля мене сідає Ліза.

— Вибач, Сашенько. Ярик молодший, у нього завжди було більше свобод. Ми йому багато чого дозволяли й проґавили момент, коли розпестили, — з усмішкою промовляє мама Давида.

— Кажи правильно: ти розпестила, — виправляє її тато Давида.

— Все гаразд, — поспішаю заспокоїти жінку я.

— Сашо, а твоя сім'я? Ти єдина дитина? — здіймає на мене очі тато хлопців.

— Так, у мене немає сестер чи братів. Моя мама померла при пологах, тато не одружився знову. Поки що, — додаю тихо.

— Твій тато — директор банку? Давид розповідав, — продовжує чоловік.

— Так.

— Знаєш, доню, Давид не знайомив нас ще з дівчатами, — підсовуючись ближче, майже пошепки каже мама.

— А це означає, що ти дуже важлива для нього, — додає Ліза.

— Про що шепочетесь? — чую за спиною голос Давида.

Ліза пересідає на своє місце, а чоловік займає стілець  поряд зі мною.

— Синку, як там Ярик? — звертається до сина Марина Валеріївна.

— Спить.

Давид дістає свій телефон, дивиться на екран і знову бере мене за руку.

— Нам вже час. Саші час додому, та й мені рано вставати.

Ми підіймаємося з-за столу, і сім'я чоловіка робить те ж саме.

Вони проводять нас до дверей. Беруть з мене обіцянку приїхати на вихідні, і, побажавши доброї ночі, ми виходимо з будинку.