Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

***

— У тебе чудова сім'я, — промовляю вже в дорозі.

— Ти їм також сподобалася. Особливо, Лізі, — єхидно усміхається чоловік.

— Вона мені також дуже сподобалася.

— Невже? — усмішка Давида стає ширшою.

— Вибач за ту сцену.

Чоловік бере мене за руку, сплітає наші пальці та зупиняється на світлофорі.

— Ти можеш мене спитати про будь-що. Розказати все, що тебе тривожить. І я завжди скажу тобі правду.

Він нахиляється, залишає легкий поцілунок на моїх губах і повертається на водійське сидіння.

До мого дому ми доїжджаємо швидко. Чоловік паркується біля воріт і повертається у мій бік.

— Завтра тато повертається, — кажу з сумом.

— Тоді вечеряємо завтра у тебе.

— Ти справді хочеш йому все розповісти?

— Сумніваєшся? — зазирає у мої очі Давид.

— А як же Христина?

— Нас нічого не пов'язує. А ховатися від твого батька ми більше не будемо.

Давид цілує мене на прощання, і я вислизаю з автомобіля. Швидко пробираюсь через двір і зникаю за дверима будинку.

Мені також набридло ховатися. Але страх перед батьком сковує рухи. Та останнім часом чоловік змінився. Можливо, зараз, коли він сам закохався, зможе зрозуміти мої почуття і дозволить нам з Давидом бути разом.

А якщо ні?

Чи готова я піти проти батька?

У мене немає відповіді на це питання.

***

Ранок починається з дзвінка мобільного. Блін, я ще пів години могла спокійно спати й бачити чудові сни. Хмурюся і підіймаю слухавку.

— Алло.

— Давай прокидайся, сонько, — чую веселий голос Ніки.

— Чого так рано? — питаю, все ще із заплющеними очима.

— У мене новина, яку я не можу тримати в собі.

Потягуюсь на ліжку і позіхаю. Яка б новина не була в цієї дівчини, зараз я не в змозі сприймати нормально інформацію.

— Ну, кажи вже. Все одно розбудила.

— Я заміж виходжу! — кричить у слухавку Ніка, і я різко сідаю на ліжку.

— Що?!

Що? Заміж?

— Ага. Прокинулася нарешті? Я виходжу заміж.

— Ти серйозно?

— Ще і як. Андрій зробив мені пропозицію вчора ввечері, і я погодилася. Хотіла відразу тобі зателефонувати, але було дуже пізно.

— Ви не поспішаєте?

— Ми кохаємо одне одного. Чого чекати? Май на увазі, ти подружка нареченої, — дівчина сміється.

— І коли ж весілля?

— Сьогодні подамо заяву до РАЦСу і, думаю, через місяць зможемо одружитися.

— Я вас вітаю, дуже рада. Головне, щоб ти була щасливою.

— Можеш і красунчика свого запросити, — тихо вимовляє дівчина.

— Я подумаю.

Чую на задньому фоні голос Андрія, а потім сміх Ніки.

— Сподіваюся, сьогодні ти прийдеш в універ? — питає вона.

— Так, звісно.

— Тоді побачимось.

Дівчина кладе слухавку, а я переварюю те, що почула.

Вони ж так мало знайомі, а вже весілля. Ніка навчається на першому курсі. А що, як дитина з'явиться?

Невже вона готова все покинути, тільки щоб сидіти вдома?

А чи хотіла б я вийти зараз заміж?

Чомусь це питання застрягає у моїй голові.

Навіть в автомобілі, дорогою на навчання, я все ще обмірковую його. Тільки відповіді я поки що не знаю.

Водій зупиняється біля воріт університету. Виходжу з машини та відразу натикаюсь на Ярослава.

Хлопець киває на знак вітання і підходить ближче.

— Добрий ранок, — кажу з усмішкою.

— Ой, не кажи, — сонцезахисні окуляри закривають його  очі, але все одно бачу, як він мружиться.

— Добре вчора погуляв?

— А як ваша вечеря минула?

— Чудово. У вас дуже гарна сім'я.

Відповідаю і йду до будівлі. Хлопець йде поруч.

— Не думав, що у вас з Давидом дійде до цього.

— Ти знову? — зупиняюсь і дивлюсь на Ярослава.

— Я не про те. Просто думав, ви позустрічаєтеся і не знаю… розбіжитесь, або що.

Мої брови повзуть вгору, що викликає усмішку у хлопця.

— Брат мав рацію, — знімаючи окуляри, промовляє він.

— Ти про що?

— Я зовсім тобі не підходив. Тобі потрібен чоловік, готовий до серйозних стосунків. І, схоже, мій братик готовий, — підморгує Ярослав і йде до входу в навчальний заклад.