Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Я пропустив прихід зими. Усе життя, скільки себе пам'ятаю, чекав її приходу. А цього року проґавив. 
Люблю зиму. Завжди любив. Тому що можна кататися на санчатах і грати в сніжки. Це весело, особливо коли ти весь такий солідний бізнесмен виходиш з авто, збираєш сніг, перетворюючи його на кульку, і без докорів сумління пуляєш у будь-якого перехожого. У кого завгодно. І в кого б не влучив, у гіршому разі на тебе подивляться, як на дурня, і підуть далі. Але найчастіше це викликає усмішку або сміх. І начебто нічого не зробила, але світ став добрішим. Лише на одне щастя, що триває кілька секунд, але все-таки.  

Я люблю зиму. Ще зі шкільних років. Тому що стає холодно і замерзає весь бруд. Тому що взимку всі носять куртки та пальта. У мене теж було пальто. Останнє, що залишилося від батька. І останнє, що робило мене мною. А ще я ховався всередині нього. Одягав два светри, щоб худорлявість не так сильно впадала в очі, а зверху пальто. І в такому вбранні я міг до ранку не повертатися додому. Тому що зі смертю мого тата у моєму житті змінилося все. 
Спершу я перестав відвідувати ту велику кількість позакласних занять, на які ходив раніше: плавання, бокс, боротьба. До мене перестали приходити репетитори з математики, англійської та французької мов. 

Якось раптово стали зникати мамині прикраси. Потім гарний одяг став пропадати з шафи. Потім нам довелося переїхати в іншу квартиру. В інший район. І мені піти в іншу школу. Вчителі в ній були переважно злими й байдужими. А діти... діти жорстокими, і часом навіть занадто. 
Спершу я приходив до мами за порадою. Бо звик так робити. Так мене навчив батько: якщо чогось не розумію чи не знаю, треба прийти й запитати. Але батька більше не було. А мамі було байдуже на те, що з мене знущалися в школі. Вона попивала вино і веліла не заважати їй відпочивати, а свої проблеми вирішити самостійно. 

Вчителям теж було начхати. Нікому не було діла до худорлявого Стаса, крім групки моїх же однокласників, які не втрачали нагоди підстерегти й поглумитися. Їм не подобалося все: мій одяг, мій погляд, те, що я ходжу і дихаю. 

Одного разу вони зустріли мене ввечері біля нашого будинку. Було не те щоб пізно, але взимку темніє рано, і діти ще граються на вулиці. Гуляв і я. Тим паче, що в матері того дня були гості. Не знаю, чи випадково однокласники опинилися в моєму дворі, чи навмисне чекали. Я не встиг запитати, навіть якби хотів. Хлопці явно були не в настрої розмовляти. А я виявився не готовим до побоїв. 
Яким дивом поруч опинився Андрій, на прізвисько Дор, який жив у сусідньому під'їзді — не уявляю. І ще більшим дивом для мене стало те, що місцевий нехлюй і задирака вирішив заступитися за такого здохлика, як я.