Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Востаннє роблю вдих, втягуючи повні легені тютюнового диму. На язиці гіркий присмак, і губи самі по собі розтягуються в усмішку. Як же давно я не був тут. І як же я сумував! 

Кидаю недопалок під ноги, він падає в сніг і, певно, шипить, але мені не чути. Я практично нічого не чую через гуркіт власного серця. Прочитав? Зрозумів? Повірив? Відповідь на всі ці запитання одна — так. От тільки чи захоче все повернути, як було? А вона? Я ж за три місяці навіть не дав про себе знати. Не хотів спалитися, та і її напружувати задарма не бажав. 

Для вірності, або просто за звичкою, наступаю носком черевика на недопалок і втискаю його глибше в сніг. Взагалі я не свиня і не смічу навколо себе, ось тільки урни поруч немає. А моя машина занадто далеко, щоб відправити недопалок у попільничку. Нічого, прислуга Андрія все прибере. 

Я зараз у такому роздраї, що можу дозволити собі все, що завгодно. Ну, гаразд, не все. Є все ж межі, які я не переступлю. Або ті, які не готовий переступити. Принаймні зараз. А є й ті, що вже порушені. І без мене. 

Руки стискаються в кулаки, гнів піднімається догори та ворушить давно заховані почуття. Ревнощі ріжуть по серцю не гірше ножа. Ось тільки я ще не зрозумів, кого саме ревную. Точніше навіть не так — кого саме я ревную більше. 

Але зараз зовсім не час думати про це. Усі мої думки мають бути про те, як повернути своє життя. Звісно, колишнім воно вже не стане. Не після того, як мій друг повірив у наклеп проти мене. І не після того, як моя кохана жінка розсунула перед ним ноги. Точніше, на нього залізла. 

Мені все в подробицях розповіли. Але здивувати не змогли. Я припускав такий варіант. Він хоче її, вона хоче його. А єдиний стримувальний фактор, тобто я, відсутній. Тож, можна сказати, все по-чесному. 

Зараз для мене набагато важливіше не те, що вже було. А що буде далі. Тому що в минулому вже нічого не можна змінити. А ось майбутнє залежить від нашого сьогодні. Тому я ступаю вперед скрипучим снігом. Крижаний вітер торкається неприкритої шкіри обличчя, жалить своїми поцілунками так, що я майже фізично відчуваю вуста зими — пори року, яку так люблю. Хоч просто зараз готовий віддати все, що завгодно, аби відчути на своєму обличчі зовсім інші губи. Гарячі, м'які, солодкі. Але й тут теж біда. Та сама, що і з ревнощами. 

Хвіртка в паркані відчиняється, і в отворі я бачу чоловічу фігуру. 

— Я вимкнув камери, — чую голос, — але це не надовго. 

Прискорюю крок. Заходжу в гостинно відчинену хвіртку на задньому дворі, якою практично ніхто з особняка Дороніна не користується. А відчуття таке, немов у клітку зі звіром заходжу. Причому добровільно. 

Почасти так і є. Мій друг справжній звір. Приборкати якого донедавна міг тільки я. І він прислухався, до того, як повірив у мою зраду. 

Чую брязкіт металу за спиною звук засувки, що закривається. Пастка зачинилася. Тепер у мене звідси два шляхи: або я приручу звіра і знову буду на коні, або не вийду зовсім.