Читати книгу - "Земля Санникова"

На світанку піднялися й продовжили плавання. Коли розвиднілося, Нікіфоров і Горохов, вдивляючись у далечінь, одночасно вигукнули:

— От так штука — за ніч нас здорово віднесло вбік!

— Куди ж? Куди? Землі не видно? — спитав Ордин.

— Землю видно, але не ту, що була вчора.

— Куди ж нас могло віднести?

— Або на схід, тоді ми бачимо східну частину Нового Сибіру, або на захід, тоді перед нами Фадеївський або навіть Котельний острів, — сказав Горюнов.

— Далечінь неясна, — заявив Горохов, — не можна ще розібрати, яка земля.

— Байдуже, яка б не була, пливімо до неї; барометр за ніч почав падати, треба поквапитися! — зауважив Ордин.

Коли сонце піднялося вище й розсіявся легкий туман над морем, Горюнов узяв бінокль, подивився на землю й спитав:

— Ану-бо, Микито — зіркі очі! Яка земля перед нами? Горохов роздивився, прикривши очі від сонця, і сказав:

— Котельний острів!

— Правильно! І льодина за ніч звільнила нас від плавання по дуже поганих місцях уздовж островів. Тепер ми причалимо просто до нашого складу.

Справді, опівдні вже не лишалося сумнівів, що видніється острів Котельний, — усі пізнали його обриси, зник тільки майже весь сніг, який вкривав його навесні.

Надвечір причалили до льодового поясу, який оточував острів, і довелося пригадати весняні дні, аж п’ять кілометрів перетягаючи нарти крізь тороси. У сутінках дісталися до куховарні біля підніжжя північного мису.

У складі не все було ціле — очевидно, влітку промисловці, які полювали на островах, скористалися провізією, особливо юколою. Але для невеликої кількості вцілілих собак корму виявилося досить.

Наступного дня погода була ще яснішою, але барометр сильно падав і погода мала різко змінитися. Не слід було випробувати надто часто долю й вирішили вичікувати. Справді, ввечері почалася буря, а вранці посипав сніг, вдарив мороз й одразу почалася зима. Хуртовина з короткими перервами тривала до кінця вересня, але корму для собак, провізії для людей і палива було досить, і мандрівники відсиджувалися й відсипалися в куховарні. Дорога додому була ще далека, але головну перешкоду — відкрите море — було вже пройдено.

В один із випадкових ясних днів усі піднялися на височину над мисом й дивилися на вершини Землі Санникова, які ледь виднілися на горизонті. Що коїлося там? Чи скінчилося виверження? Чи пішла знову вода з улоговини? Або все живе загинуло, і за кілька років зникне у воді й снігах і ліс — останній доказ буйного життя серед льодів півночі. Усі дивилися із сумом на цю далеку землю, де кожний із них залишив щось дороге, особливо Аннуїр. Вона страждала від незвичних для неї сильних холодів, хоча й носила теплий одяг Костякова, який виявився їй до міри. Вона часто сумувала за покинутою батьківщиною, звичними умовами життя й за загиблими одноплемінниками. Вона не раз питала інших:

— Невже й там, де ваша земля, так само холодно і немає нічого, крім снігу й льоду?

На початку жовтня зимова погода, що встановилася, дозволила йти далі, звичайно, на нартах. Важчі нарти тягли собаки, легші — по черзі двоє людей. Дні були короткими й доводилося йти й уночі, якщо світив місяць, який наростав. У куховарні на мисі Ведмежому довелося перечекати хурделицю, яка зламала лід, і потім із великим ризиком іти по тонкому льоду до малого Ляховського. На Великому Ляховському двічі перечікували хуртовину. Собачий корм закінчувався, провізія теж, зате нарти стали легші й рухалися швидше. Тільки в кінці жовтня мандрівники, дуже стомлені, із трьома собаками, що залишилися живими, прибули до Козачого.

Знову в академіка

Цілий тиждень у хаті Нікіфорова мандрівники відпочивали від важкої праці і поневірянь тривалого шляху; вони прокидалися тільки, щоб поїсти, і знову лягали спати. Зрештою, полярна зимова ніч і жорстокі морози не налаштовували й решту населення сумного краю до напруженої діяльності.

На наївну Аннуїр жалюгідне Козаче з його двома десятками хатинок, занесених снігом, справило враження великого селища; вона вперше бачила будинки з дахами, печі з трубами, вікна, столи, стільці, ліжка, вперше дізналася, що можна спати й сидіти не на землі і їсти не з колін; все це була дивина, до якої доводилося звикати, хоча дещо здавалося їй смішним або непотрібним.

Власне, прибуттям до Козачого експедицію, яка зробила такі відкриття, але закінчилася загибеллю одного учасника й усіх колекцій та записів, можна було вважати завершеною, і Горюнов міг би залишитися де завгодно, пославши академікові Шенку докладний письмовий звіт. Але надто великою була повага Горюнова до цього вченого, який довірив велику суму й інструменти невідомій людині на майже фантастичну справу. Він захотів з’явитися особисто й підтвердити свою розповідь свідченням другого учасника. Крім того, треба було здати інструменти й гроші, виручені від продажу нарт, байдари, рушниць, намету тощо. Більшу частину цього майна придбали Горохов і Нікіфоров, які дуже цінували хороші нарти й рушниці.

Зібравши близько тисячі карбованців, включаючи й залишок грошей, виданих Шенком, Горохов, Ордин і Аннуїр виїхали через Верхоянськ до Якутська. Але тут виникли перешкоди: строк заслання Ордина ще не закінчився, і губернатор не погоджувався його відпустити, а Аннуїр одна не хотіла їхати, тому що дальня дорога взимку її лякала. Ордину було дозволено залишитися в Якутську, який справив на Аннуїр уже враження величезної столиці з великою кількістю дивовижних речей, починаючи з кішок, корів і запряжених коней та завершуючи бальними сукнями й грамофоном.

Горюнову довелося поїхати одному й задовольнитися фотографією Аннуїр у її домашньому вбранні, тобто татуюванні й пояску сором’язливості, невеликою колекцією гірських порід із Землі Санникова й острова Беннетта й останньою фотографією Землі Санникова, знятою з гребеня під час від’їзду. У кінці грудня він прибув до столиці й одразу ж з’явився до Шенка.

Останній знав із короткої телеграми тільки про відкриття Землі Санникова й повернення учасників і з зрозумілим нетерпінням чекав на приїзд Горюнова, якого хотів відрекомендувати академії й ученим товариствам для публічних доповідей про незвичайну подорож. Але Горюнов попросив вислухати спочатку наодинці його усну доповідь.

І ось одного вечора у тій самій кімнаті, як і рік тому, за тим самим столом Шенк вислухав розповідь Горюнова. Коли справа дійшла до мамонтів, носорогів, биків та інших «живих скам’янілостей», він увесь засяяв і вигукнув:

— Звичайно, ви їх вимірювали, фотографували