Читати книгу - "Битва королів"

— Ще одного!

Ловець потягнувся в клітку. Заєць метнувся, прокресливши на тлі каміння брунатну риску, в той час як Джофрі поспішним пострілом мало не поцілив серу Престону в пахвину.

Мізинчик відвернувся.

— Хлопче, любиш зайчатину в горщиках? — запитав він Подрика Пейна.

Под утупився в чоботи гостя — прегарне взуття з червоної шкіри, помережаної чорними завитками.

— Їсти, мілорде?

— Вкладай гроші у горщики. Бо скоро зайці розбіжаться по всьому замку. Доведеться їсти зайчатину тричі на день.

— Усе ліпше, ніж щури на рожнах,— сказав Тиріон.— Поде, можеш іти. Хіба що лорд Пітир захоче щось випити?

— Ні, дякую,— Мізинчик глузливо посміхнувся.— Кажуть, тільки випий з карликом — і прокинешся на Стіні. А чорне підкреслює мою нездорову блідість.

«Не бійтеся, мілорде,— подумав Тиріон,— для вас я готую не Стіну». Усівшись на високому кріслі з подушками, він мовив:

— Ви сьогодні надзвичайно елегантний, мілорде.

— Ви мене ображаєте! Я стараюся мати елегантний вигляд щодня.

— Камзол новий?

— Так. Ви спостережливі.

— Сливове і жовте. Це кольори вашого дому?

— Ні. Просто я зрозумів, що людині набридає щодня вбиратися в однакові барви.

— І кинджал у вас гарний.

— Справді? — перепитав Мізинчик, глянувши збитошно. Витягнувши кинджал, він мимохідь його роздивився, наче вперше бачить.— Валірійська криця, руків’я з драконової кістки. Але занадто простий. Хочете — він ваш.

— Мій? — Тиріон затримав на ньому погляд.— Ні. Не думаю. Не мій.

«Він усе знає, пихатий виродок. Знає сам, і знає, що я знаю, і певен, що мені його не дістати».

Якщо хтось і носить золоті обладунки, то це Пітир Бейліш, а не Джеймі Ланістер. Знамениті лати Джеймі — всього-на-всього золочена криця, а от Мізинчик... Тиріон про любого Пітира дещо дізнався, і тривога його тільки зростала.

Десять років тому Джон Арин дав лорду Пітиру синекуру на митниці, на якій той швидко відзначився, збираючи втричі більше за всіх попередніх королівських митників. Король Роберт умів тринькати гроші. Тож людина на взірець Пітира Бейліша, з даром потерти два золоті дракони один об одного — й отримати третій, виявилася безцінною для правиці. Мізинчик злетів угору швидко, як стріла. За три роки від його появи при дворі він уже став скарбничим і членом малої ради, і сьогодні прибутки корони були вдесятеро більшими, ніж за його бідолашного попередника... хоча й борги корони теж непомірно зросли. Майстерним штукарем був Пітир Бейліш.

О, він розумний! І не просто збирає гроші й замикає у скарбниці, ні. Королівські борги він сплачує обіцянками, а гроші пускає в оборот. Купує фургони, крамниці, кораблі, будинки. Купує зерно, коли того вдосталь, і продає хліб, коли того бракує. Купує на півночі вовну, на півдні — льон, у Лісі — мереживо, складає, перевозить, фарбує, перепродує. Золоті дракони множаться, а Мізинчик позичає їх і повертає з драконенятами.

А у процесі розставляє своїх людей на потрібних місцях. Ключники — його прихвосні, всі четверо. Королівського рахівничого і королівського вагаря теж призначив він. І начальників усіх трьох монетних дворів. І портові доглядачі, і відкупники, і митні старшини, і скупники вовни, і стягачі довозового, і скарбники, і скупники вин — з десятьох дев’ятеро були Мізинчикові. Походили вони здебільшого з середнячків: купецькі діти, маломожні лордійчуки, іноді навіть чужоземці, та якщо судити з їхньої діяльності, набагато вправніші за своїх вискородних попередників.

Ніхто ніколи не ставив під сумнів ці призначення, та й чого б це? Мізинчик нікому не здавався загрозою. Розумний, усміхнений, привітний, з усіма він приятелював, завжди роздобував золото, коли потрібно королю або правиці, а що був він незнатного походження, хіба на сходинку вищий за лицаря-бурлаку, то чого його боятися? У нього немає ні прапороносців, ні підданих, ні міцної тверджі, ні значних статків, ні перспектив вдалого шлюбу...

«Та чи наважусь я його зачепити? — думав Тиріон.— Навіть якщо він зрадник?» Він не мав певності, що зможе це зробити, тим паче зараз, коли вирує війна. З часом можна замінити Мізинчикових людей на ключових посадах на своїх, але...

З двору зачувся галас.

— О, його світлість поцілив зайця! — зауважив лорд Бейліш.

— Ледачого, певно,— сказав Тиріон.— Мілорде, ви зростали в Річкорині. Мені казали, ви зблизилися з Таллі.

— Можна і так сказати. Особливо з дівчатами.

— Наскільки?

— Украв їхню цноту. Хіба це не близькість?

Брехня (а Тиріон був певен, що це брехня) прозвучала так безтурботно, що можна було навіть повірити в неї. Чи, може, збрехала Кетлін Старк? І про свою цноту, і про кинджал? Що довше жив Тиріон, то ясніше усвідомлював, що все не так просто і мало що правда.

— Доньки лорда Гостера не люблять мене,— зізнався він.— Не думаю, що вони дослухаються до моєї пропозиції. Та якщо її зробите ви, ті самі слова можуть запасти їм у душу.

— Все залежатиме від слів. Якщо хочете запропонувати Сансу в обмін на брата, не марнуйте мого часу. Джофрі ніколи не віддасть свою іграшку, а леді Кетлін не така дурна, щоб обміняти Царевбивцю на дівчисько.

— Арію я скоро теж отримаю. Зараз її шукають.

— Шукати не значить знайти.

— Пам’ятатиму про це, мілорде. В будь-якому разі, йшлося не про них, а про леді Лайсу. Для неї в мене є чудова пропозиція.

— Лайса згідливіша, ніж Кетлін, це правда... але й боязкіша і, як я розумію, ненавидить вас.

— Вважає, що має на те підстави. Коли я гостював у неї в Соколиному Гнізді, вона чогось наполягала, буцімто я убив її чоловіка, й жодних заперечень слухати не хотіла,— він гойднувся вперед.— Та якщо вона отримає справжнього вбивцю Джона Арина, можливо, поставиться до мене приязніше.

Мізинчик аж випростався.

— Справжнього вбивцю? Зізнаюся, ви мене зацікавили. Кого пропонуєте на цю роль?

Прийшла Тиріонова черга посміхатися.

— Друзям я роздаю щедрі подарунки. Лайсі Арин слід це зрозуміти.

— Вам потрібна її дружба чи її мечі?

— І те, і те.

Мізинчик погладив гострий кінчик охайної борідки.

— У Лайси свої скорботи. З Місячних гір наскакують горяни, їх більше, ніж зазвичай... і вони краще озброєні.

— Яка прикрість,— мовив Тиріон Ланістер, який їх і озброїв.— З цим я можу допомогти. Одне моє слово...

— І скільки це слово їй коштуватиме?

— Хочу, щоб леді Лайса з сином визнали Джофрі