Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Здавалося б, навіщо в секретній лабораторії, схованій у секретному вході в замку, створювати ще більш секретну лабораторію, але цього геоманта вже не зупинити… – Пробубонів, хитаючи головою, Леон Д’Альбон.

–  Що казати, майстре Д’Альбон… Параноя загубила набагато менше життів, аніж її відсутність. А от врятувала – дійсно чимало…

– Кх..гхм… Мені не залишається нічого, окрім як погодитися з вами, майстре Грейткіллс. – Дещо спантеличено відповів Леон. Він звик, що його тихе бурчання залишається непочутим. Ну або що Архімаг постійно вдало робить вигляд, що нічого не чує. – Боюся навіть питати, що ж знадобилося ховати у секреті всередині секрету? Є ще якісь магічні досліди, за які вас можуть стратити більше, ніж один раз?..

– Та, мабуть, що й ні… – Безтурботно потис плечима Грегор і, запрошуючи рукою слідувати за ним, першим почав спускатися сходами. – У цієї конкретної додаткової лабораторії є й інша мета. Скоріш додатково сховати її вміст від тих, хто напевно його шукатиме. Ну і захист моїх експериментів в основній лабораторії від вмісту цієї лабораторії.

– Га?.. – Красномовно поцікавився Леон.

– Ось це надіньте, будь ласка. Навряд чи знадобиться, але в житті всіляке буває.

Через ліве плече Архімага до віконта Д’Альбон, що крокував сходами слідом, обережно підлетів ланцюжок з діамантом у формі піраміди та розміром з волоський горіх. Амулет оточувала доволі серйозна захисна аура, що містила в собі знайомі кожному вищому чарівнику фіолетові вкраплення.

– Захист від ментального втручання? Та ще й настільки потужний?.. Бароне, ви ж не дорослого іллітіда упіймали та тримаєте тут в заручниках, правда?.. – Останню фразу Леон проговорив, посміюючись і благаючи подумки про те, щоб його вчитель посміявся з цього жарту разом з ним.

Та Грегор Грейткіллс не засміявся. Він мовчки продовжив спускатися сходами.

– Індрів прутень! Та чи будуть для мене колись хоч якісь гарні новини?!! – Люто шипів Леон, панічно застібуючи на собі ланцюжок з амулетом та додатково накидаючи на себе усі три відомих йому заклинання для протидії ментальній магії. – Щодня, проведеного з вами, майстре Грейткіллс, мої надії померти від нудьги у якості Архімага Блискавки та голови роду Д’Альбон здаються все більше нереалістичними!

– Молодим.

–  Що, молодим?.. – Обурено округлив очі віконт. – Не хочу молодим!

– Іллітіда я спіймав молодим. Він не дуже й дорослим був. Та і не сказав би, що спіймав. Скоріше, він сам мені здався. Прошу.

Сходи вивели чарівників до прямого, короткого коридору, який закінчувався приблизно такою ж залою, яка була в основній лабораторії. Але рослин було набагато більше, стіл був відсутній, а освітлення тут відбувалося за рахунок якогось моху на стінах, що вбирало двічі потаємну лабораторію у тьмяно-зелені, дещо потойбічні барви. Ще й з десяток товстих, темних  стовбурів якихось дерев, що дещо нагадували ялинки, кільцем опоясували цю лабораторію, теж не додаючи їй веселості.

– Дозвольте відрекомендувати – Поганий Мислитель! – Жестом ілюзіоніста Грегор вказав на товстий стовбур одного з похмурих дерев, що росли в цій лабораторії. Стовбур відкрився, наче той, що впустив Леона сьогодні в лабораторію. Але там вже не було порожньо. Там із заплющеними (наскільки віконт міг зрозуміти!) очима, обвитий сотнями малих і декількома вельми потужними корінцями, стояв справжнісінький іллітід. Його величезну голову прикрашав (якщо поняття «прикрашати» та «іллітід» можуть стояти поруч) обруч з десятків пірамідок, подібних до тої, що висіла зараз на шиї Леона. Про те, що створіння не померло, казали лише його ротові щупальця, що час від часу ворушилися, немов щось шукаючи. А також пасивна (бо полонянин Грегора був у трансі), та дуже яскрава аура потужного ментата.

– Всемогутня наша Мати… Та він же одним ударом може перетворити на цілковитих дебілів парочку Магістрів!

– В тому й справа, що може. Але – не хоче. – Зосереджено розглядаючи свого «вимушеного гостя», відповів Архімаг. – Справа в тому, що Поганий Мислитель не мав народитися…

– Тобто, він якийсь дефективний?.. І що це за дивне ім’я?

– Ім’я таке, бо це – найближчий переклад на загальну мову з іллітідської. Особливості мовного апарату в них допускають лише клекіт та шипіння. Його оригінальне ім’я промовляється біля хвилини та не має жодної голосної букви.

– Яка незручна мова! – Жахнувся Леон ДАльбон, що завжди любив однаково сильно як високий склад фріданської знаті, так і сленг портових вантажників.

– Природжені телепати не часто користуються звуками, Леоне. Їм згодиться й таке. А щодо дефективності нашого гостя… Ну, якщо найрідший серед іллітідів дар вважати дефектом (що вони й роблять) – то, звісно, так. Справа в тому, що Пом (щоразу промовляти його повне ім’я мені не подобається, пробачте, Леоне), так от, Пом – щасливий власник найпотужнішого дару емпатії. Тому, ще з дитинства процес… харчування, яким користується вся його раса, викликав в Пома хіба не фізичний біль. Відчувати агонію власної їжі на собі… Я щиро здивований, як він не з’їхав з глузду за свої десять років життя.

– Отак виглядає десятирічний іллітід?! – Роздивляючись двометрову дилду, свиснув спадкоємець Д’Альбон. – От тобі й мерзенна дієта… Пробачте, майстре Грейткіллс, продовжуйте, будь ласка.

– Звісно, вони ростуть значно швидше за багатьох розумних. Так от, про що я?.. – Замислився на мить геомант. – А, точно. Тяжке дитинство. Ментальні здібності Пома дійсно слабші за аналогічні в його одноліток. А емпатія для іллітідів, котрі і так  всю свою історію під’єднуються до Загального колективного Розуму, а інші раси вважають за корм, є чимось безкорисним. Тож він був майже нікому непотрібним вигнанцем, котрому надавали найважчу та найгидкішу (на думку його одноплемінників) роботу. Аж поки Пом не вирішив втекти.