Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Аліса

— Я не хочу залишати її одну…

Крізь сон я слабо почула чиїсь голоси. Розплющивши повіки, я помітила, що знаходилась у маленькій світлій кімнаті. Я піднялася на лікоть, щоб все тут роздивитись. Білі стіни, мінімальний декор та картина з красивим пейзажем, яку я подарувала Ліні, коли вона розповіла, що придбала квартиру. Мій погляд впав вниз і я помітила, що лежала на дивані та була накрита тонким пледом.

Я не пам’ятала, як так сталось, що я заснула. Але, на жаль, добре пам’ятала, як побачила Давида з іншою. Від згадки про нього, відчула як очі наповнилися сльозами, а в горлі утворився неприємний клубок.

Невже я була для нього  чергова дівчина, яку можна було легко забути?

Я похитала головою. Схоже, я покладала надто великі надії, що ми залишимось разом. Але вони не мали право на існування. Не з ним…

— Я розумію, — відповів чоловічий голос, який вочевидь належав Андрію. — Якщо так буде краще нехай.

— Дякую, любий…

Голоса стихли і я піднялася в сидяче положення, потираючи очі. Далі почулися кроки і двері в кімнату, в якій я находилася, тихенько відчинились. Я обернулась і помітила в одвірку Ліну, яка дивилась на мене виразним стурбованим поглядом.

— Я тут вечерю приготувала, — почала дівчина. — Може підеш з нами вечеряти?

Вечеря? Яка зараз година?

Я почала розгублено роззиратись, в спробі знайти свій телефон.

— Яка зараз година?

— Майже сьома. — відповіла вона. Вона підійшла та сіла біля мене. — Я хотіла запропонувати тобі це вже після вечері, але відчуваю, що треба зараз.

Вона глянула на мене, уважно вивчаючи. А тоді промовила:

— Залишайся в нас. Я вже говорила з Андрієм він не проти.

Я помотала головою.

— Я дякую тобі за люб’язність. Але буде краще якщо я повернусь до себе.

Мене чомусь тягнуло до своєї квартири. Можливо через те, що я зможу дати волю своїм емоціям вийти на зовні. Я піднялась на ноги і Ліна послідувала за мною.

— Я не хочу на тебе тиснути, але залишати тебе одну я також не хочу.

— Я буду в порядку. — запевнила її.

— Еге ж! — пирхнула вона, і закотила очі. — Я тебе занадто добре знаю. Ти зараз тільки переступиш поріг своєї квартири і затопиш її нахрін своїми слізьми.

Я підняла обидві брови від здивування.

— Моментами ти ще той меланхолік, — додала вона.

— Я якось дам собі раду. — пробурмотіла я.

Двері раптом відчинились і звідти виглянув Андрій. Він прочистив горло, а тоді поправив свої окуляри.

— Дівчата, я не хочу заважати вашій розмові, але вечеря скоро стане холодною.

Чоловік якось дивно глянув на Ліну. А вона у відповідь знизала плечем. Вони якось дивно спілкувалися поглядами, а я лише кидала погляди, то на нього, то на Ліну.

— Ми зараз прийдемо, — промовила до нього.

— Гаразд, але не баріться.

Він кивнув головою, а тоді зачинив двері, залишаючи нас.

Ліна підступила до мене та злегка схилила голову набік.

— Пропозиція завжди в силі. — твердо сказала вона, а тоді обняла мене.

Я відчула, як в мені почали накопичуватись емоції і посміхнулась.

— Дякую. — прошепотіла я.

Після вечері я не змінила свого рішення, і вирішила повернутись до себе. В їхньому домі затишно та тепло, але я відчувала, що хочу пройти це сама. Ліна не стала наполягати на своєму, але я бачила жалісливий погляд, яким вона дивилась, коли я йшла з їхньої квартири.

Я буду в порядку, — сказала собі.

На вулиці вже починало вечоріти, і я пришвидшила кроки, щоб швидше дістатись свого під’їзду. Не хотілось йти в темряві.

Я видихнула, коли повернула в поворот до своєї квартири. Швидкими кроками я забігла всередину та почала підійматись на свій поверх. Ліфтом я не стала користуватись, адже бували випадки коли він застрягав.

Я не встигла дійти до квартири, адже коли я підняла погляд до дверей помітила високого чоловіка. Мої ноги ніби заціпеніли, а серце пропустило кілька ударів шоковане від побаченого. Я спробувала вдихнути, але це виявилось так важко…

Я закусила щоку з середини, щоб стримати свої емоції, які були готові зараз ще вирватись назовні.

Він так само не рухався, його погляд блукав моїм тілом, а тоді зупинився на моєму обличчі.

Я благала себе опустити погляд, але не змогла. На ньому був дорогий костюм, а сорочка вдало підкреслювала його м’язи. Я підняла погляд на його обличчя. Його очі виразно показували жаль та спустошення. І я не розуміла чому він показує це.

Я прикусила щоку сильніше, мало не до крові.

Алісо, просто пройди повз нього, — суворо говорила я собі.

Часто покліпавши, я рушила вперед. Давид опинився позаду мене, і я відчула його запах, вдихнувши через ніс. Руки тремтіли, коли я поралась із замком.