Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Алісо, — м’яко промовив він, і в мене земля мало не пішла з-під ніг. Від його голосу моє тіло вкрилось мурашками, і я почала рухатись швидше. —  Будь ласка, вислухай…

Далі я вже не чула, адже гримнула дверми прямо перед його носом. Перемкнувши замок, я сповзла по дверній дошці до підлоги та дала волю емоціям. Сльози полились рікою, і я підтягнула коліна до грудей, обнявши їх.

Що він тут робить? Він прийшов помучити мене?

Він відкрив рану, яка ще не встигла схопитись. Біль розривав з середини. Я кохала його… І кохаю зараз, хоч тяжко це визнавати. Господи… Невже кохання приносить тільки страждання?..

Я понурила голову вниз, відчуваючи що втомилася від всього цього. Мені хотілося зникнути, поїхати кудись далеко-далеко. Туди де ніхто не розіб’є серце.

— Алісо, відчини… — почула приглушений голос.

Я підняла голову та несамовито глянула на двері. Сподіваюся він не планує просидіти тут всю ніч.

Я криво посміхнулася. Він точно не той, хто це зробить. Влад повідомив, що на фірмі ніби все налагодилось, але я вирішила продовжити свою відпустку. Він не став запитувати причину, або просто її вже знав.

Я важко видихнула. Боюся моя кар‘єра в тій фірмі закінчилась. Я ще не говорила про це з Владом, але це неминуче. Я не зможу працювати там, і знати, що за декілька кабінетів від мене сидить Давид. А ще гірше якщо побачу його з іншою.

Я стиснула долоні в кулаки, нігтями вбиваючись у шкіру, щоб стримати ще один порив сліз. Моя голова відкинулась назад та вперлась у дошку. Я зробила глибокий вдих через ніс, а тоді видихнула через рот. Зробивши так декілька разів я піднялась на ноги та пішла до своєї кімнати.

Швидко переодягнувшись я ковзнула під простирало, сильно закутавшись. Я заплющила повіки, намагаючись думати про будь-що, аби заснути…

Я крутилась збоку набік в спробі заснути, але нічого не виходило. Щось мене потягнуло вийти на сходову площадку, і я не змогла пручатись своєму раптовому бажанню.

Я зупинилася біля дверей і глибоко вдихнула. Ключ прокрутився і я штовхнула двері, а тоді несамовито вийшла…

Глянувши по сторонах, я помітила, що тут нікого немає. Розчарування вдарило мене в груди, вибиваючи повітря. Я повільно зайшла назад та потерла руками обличчя.

В нього не було причин залишатися тут. Та й взагалі я залишила його на порозі, нічого не відповівши і не вислухавши. Але хто його знає, можливо, його слова ранили б сильніше, ніж це невідання…

Мою увагу привернув дзвінок у двері, і ми як по команді з Ліною глянули на двері.

— Ти когось чекаєш? — розгублено запитала вона.

Я хаотично похитала головою.

— Ні.

Дзвінок знову запищав і я підвелась на ноги.

— Хтось дуже хоче попасти до тебе у квартиру. — насторожено пробурмотіла дівчина.

Я глянула на неї відчуваючи провину, що не розповіла їй про Давида. В думках я сподівалася, що це не він.

— Я гляну, — швидко сказала я, а тоді зникла з її поля зору.

Дещо невпевнено підійшла до дверей і відчинила їх. Я насупилась побачивши перед собою кур’єра.

— Вітаю, ви — Аліса Ковальчук? — запитав хлопець у білій кепці.

— Це я. — дещо розгублено відповіла.

— На ваше ім’я є доставка. Дозволите занести її у вашу квартиру?

— Так… — якось швидко погодилась я.

 Він глянув кудись вбік, а тоді кивнув у бік квартири.

Я відступила вбік даючи можливість пройти. Але коли побачила як моя квартира починає наповнюватись квітами, мої очі мало не полізли на лоб. В цей момент з кімнати вийшла Ліна, шоковано витріщаючись на все це.

— Ви впевнені, що це все до мене? — перепитала я.

Він глянув в картку, а тоді перевів збентежений погляд на мене.

— Тут вказане ваше ім’я.

— А відправник? — не переставала я.

Він важко видихнув, ніби я заважаю йому виконувати його роботу.

— Нічим не зможу допомогти. Замовник вирішив залишитися анонімним.

Мої плечі опустились, а погляд провів букети з соняшниками, які тепер займали майже не ввесь простір в моїй квартирі. Моя квартира зараз мала вигляд, як клята квіткова крамниця.

— Що тут відбувається? — ошелешено запитала Ліна.

— Моя квартира вирішила перетворитись на крамницю. — я розвела руками на всі ці букети.

Тут було близько двадцяти букетів, але хлопці заносили ще, і ще, викликаючи у мене напад паніки.

— Я бачу. Але хто це зробив.

Вона перевела пронизуючий погляд на кур’єра, але той лише знизав плечима. Ліна закотила очі, а тоді глянула на мене.

— Ми закінчили. — промовив хлопець. — Гарного дня!

Я зачинила за ним двері, а коли повернулась помітила напружений погляд дівчини, яка роздивлялася квіти.