Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

— Як ти? Як життя? — запитав я, намагаючись заповнити паузу та одночасно бажаючи дізнатись більше про їхні плани тут.

— Ми з сестрою вирішили зробити невеличку паузу і приїхали на кілька днів до озера. Тут неподалік здають класні будиночки, тому ми тут. І без різниці, що й живемо не так далеко, — сміючись відповіла Богдана, трохи поправляючи своє волосся. — А ти? З друзями?

— Так, вирішили теж зробити перерву від усього, — тепер вже натягнуто усміхнувся я, кидаючи погляд на компанію, що була трохи далі. Руслан продовжував удавати з себе чорта, а всі інші друзі щось обговорювали між собою.

Вода продовжувала тихо плескатися об берег, а тепле сонце ніби обіймало нас своїм світлом, створюючи атмосферу затишку та спокою. Я ще раз глянув на Богдану й вирішив, що буде гарною ідеєю познайомити її з моїми друзями.

— Ходімо, я познайомлю вас, — запропонував я з легкою усмішкою. — Десь тут мала б бути й Софія. Можливо, і її побачите.

Богдана злегка кивнула на знак згоди, а я обережно пропустив її вперед, несучи на руках Святослава, який продовжував дивитися навкруги з цікавістю та дитячою радістю. Ми неквапливо підійшли до нашої компанії, а я вже подумки готувався до реакцій друзів.

Артем першим помітив нас і кинув запитальний погляд у мій бік, але його вираз обличчя залишався прихованим для інших. Лише я міг розшифрувати цей погляд: легка цікавість, змішана з певною недовірою. Можливо, він здивувався, чому раптом я з'явився з новими знайомими.

Я зберігав посмішку, оглядаючи всіх навколо, хоча мої думки часто поверталися до Мелісси. Вона спостерігала за нами, і в її погляді було щось більше, ніж просто цікавість. Її очі випромінювали питання, ніби вона теж намагалася зрозуміти, що ця зустріч означає для мене. Це викликало в мені тривожний відгук, якого я не міг повністю позбутися.

— І та-а-ак, — протягнув я, коли ми нарешті зупинилися біля лежаків. — Знайомтесь, це Богдана — моя давня знайома та подруга, — сказав я, вказуючи на неї з легким жестом. — А цей дивовижний малюк — її син, Святослав.

Святослав, почувши своє ім’я, розквітнув у посмішці й махнув рукою всім навколо, ніби вітав кожного окремо. Його невгамовна енергія одразу розтопила напругу моменту, і на обличчях друзів з’явилися щирі усмішки.

— Привіт, Святе! — першою привіталась Ната, посміхаючись до малюка і махаючи йому у відповідь. Вона завжди добре ладнала з дітьми. — Який ти вже великий!

— Привіт-привіт! — підтримав Артем, хоча його цікавий погляд усе ще зосереджувався на Богдані. Його допитливість не залишалася непоміченою для мене.

— Ну, а ти, Богдано, гадаю багатьох вже знаєш. Це Артем і Ната, а це Мелісса, — продовжив я.

Мелісса, хоча й не одразу, але теж привітно посміхнулась, злегка кивнувши головою у бік нових знайомих. Проте в її очах все ще читалася якась відчуженість, або, може, це я так уявляв. Її мовчазна реакція примусила мене ще раз задуматися про наші недавні розмови, проте я намагався не надавати цьому великого значення.

— Так, я справді рада знайомству з вами усіма, — лагідно промовила Богдана, продовжую посміхатись усім.

— Дивовижно, який світ малий, — додав я, переводячи погляд на подругу. — Гаразд, ви тут розмовляйте далі, а ми підемо візьмемо якогось фрешу з Богданою та Святом, так?

— Ти й так досі не п’єш щось міцніше? — грайливо перепитала Богдана, піднявши одну брів.

— Ти також не п’єш то, Богдано, тому апельсиновий, чи будь-який інший сік, нам не завадить, — я усміхнувся дівчині, обережно торкаючись вільною рукою її талії. Чомусь те, що вона також у купальнику, як і будь-хто інший тут, мене взагалі не турбувало.