Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Його обличчя розпливлося в теплій усмішці.

— Це добре, цукерочко, я дуже щасливий. — Я готовий чекати стільки, скільки буде потрібно. Ми зробимо це тоді, коли ти сама захочеш, а не заради мене, — впевненою сказав Богдан.

— Але я хочу зараз, Богдане, — тихо прошепотіла я, вже не маючи сил стримувати себе.

— Ти впевнена? — його очі сяяли ніжністю.

— Так.

Богдан підняв мене на руки, і все довкола ніби втратило реальність. Це був момент, який я уявляла собі безліч разів, але зараз, коли він справді настав, кожна моя клітина була пронизана хвилюванням. Я відчувала, як його руки обережно тримали мене, ніби я була чимось тендітним, чого не можна пошкодити. Ця ніжність, ця впевненість у його рухах викликали в мені суміш захоплення і страху. Але це був страх не перед ним, а перед невідомим, що чекало попереду. Коли він поніс мене до спальні, моє серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вистрибне. Богдан завжди здавався мені чоловіком, який не готовий змінюватися не готовий відкриватися, але тепер я відчувала, навіть найхолодніше серце можна розтопити.

Коли він обережно поклав мене на ліжко, я побачила, як він трохи затримався, ще раз подивився на мене, немов переконуючись, що я не вагаюся.

— Ти впевнена? — його голос був тихим, але в ньому відчувалася турбота.

Я лише кивнула. Так, я боялася. Але ще більше я цього хотіла. Богдан був особливим. З ним я відчувала себе справжньою, відчувала, що можу довіритися. 

Він не поспішав. Його пальці обережно торкалися моєї шкіри, досліджували кожну лінію, кожен вигин. Раніше я думала, що Богдан — людина, яка завжди контролює ситуацію, але зараз у його діях була така ніжність, що це майже зворушувало.
Коли він зняв сорочку, я побачила татуювання на його плечі — янгол і ім’я «Яна». Воно привернуло мою увагу, і на секунду я відчула, як у мені підіймається хвиля невпевненості. Хто така Яна? Що вона означає для нього? 

Він, здається, помітив, куди я дивлюся, але нічого не сказав. Просто продовжував обережно торкатися мене руками. Богдан був неймовірно уважним. Його дотики, які могли б бути впевненими й владними, натомість були майже боязкими, ніби він теж вперше переживав щось подібне. Коли я почула звук упаковки, це нагадало мені, що навіть у цьому він піклується про мене.
Я відкривалася йому повільно, але повністю, дозволяючи побачити не лише тіло, але й душу. Тепер я більше не боялася. Цей момент був справжнім, і я насолоджувалася кожною секундою.

Кожен його дотик і поцілунок був сповнений тепла і щирості. Він не поспішав, наче хотів запам’ятати кожну мить. Його руки огортали мене, даруючи відчуття безпеки, якого я раніше ніколи не відчувала. Вперше я дозволила собі повністю довіритися людині — як тілом, так і душею.

Після близькості ми лежали поруч, загорнуті в ковдру, а Богдан малював пальцем невидимі візерунки на моєму плечі. У його торканнях не було ні поспіху, ні зайвих слів — лише тиша і тепло. 

— Я, напевно, божеволію, — прошепотів він, обіймаючи мене ще міцніше. — Але кожна хвилина з тобою — найкраща в моєму житті.

Я посміхнулася, відчуваючи, як по моєму обличчю пробігли гарячі хвилі щастя. Ніколи раніше я не чула таких слів від чоловіка, і в цей момент моє серце нарешті відкрилося. Богдан не просто був поряд, він був тим, з ким хотілося мріяти, планувати майбутнє, довіряти. Його голос і обійми, його добрі очі — усе це робило мене по-справжньому щасливою.

Богдан завжди був для мене загадкою. Холодний, владний, упевнений у собі — він випромінював силу, яка одночасно захоплювала і лякала. Його слова були чіткими, беззаперечними, а погляд міг змусити будь-кого опустити очі. Він здавався непохитним, як скеля, яку ніколи не зрушиш. Будь-яка спроба наблизитися розбивалася об його байдужість, і я навчилася не очікувати від нього нічого більше, ніж короткі, ділові репліки. Але у глибині душі я вірила, що під цією крижаною оболонкою живе людина, яка вміє відчувати. Вірила — і мріяла, що колись ця людина відкриється мені. Але навіть у своїх найсміливіших фантазіях я не дозволяла собі сподіватися, що Богдан може зробити перший крок назустріч. Для нього я була лише співробітницею, однією з багатьох. 

Зрештою, він завжди тримав дистанцію, не даючи приводу думати, що ця історія може отримати хоч якийсь розвиток. І якби я не ризикнула, усього, що сталося між нами, могло б ніколи й не бути. Якби я залишилася чекати, що він помітить мене, наші шляхи, ймовірно, так і залишилися б паралельними.

І ось тепер я можу з упевненістю сказати, що ризик вартий результату. Я радію, що наважилася зробити цей крок, хоча шлях до нього був далеко не гладким. Це була гра зі своїми правилами, де я часто опинялася на межі — балансуючи між болем і надією. Зазнати втрат? Так, я втратила кілька нервових клітин, ночей спокійного сну і навіть віру в себе в окремі моменти. Але щоразу, коли здавалося, що це все даремно, я знаходила в собі сили йти далі.

Тепер, оглядаючись назад, я розумію, що цей шлях зробив мене сильнішою. Усі сумніви, невдачі й болючі моменти були необхідною частиною цієї подорожі. Вони навчили мене цінувати не лише результат, а й сам процес. І найголовніше — я отримала його. Не просто як перемогу, а як людину, яку я кохаю і який, виявилося, здатний кохати у відповідь.

Ми говорили до самого ранку. Він розповідав про своє минуле, про свої страхи і мрії. А коли перші промені сонця пробилися крізь штори, Богдан обережно відсунувся й торкнувся мого волосся.