Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

А тоді раптом і вигулькнули перші хмарки на їхньому сімейному небі.

І все почалося ніби на рівному місці.

Хоча…

Тієї ночі, коли вони поверталися до Москви і були у купе лише удвох (Віра, аби їм ніхто не заважав, закупила ціле купе), Володимир, добряче за війну знудьгувавшись за своєю дружиною-красунею, вирішив: ось і прийшла мить любощів…

До речі, із любою жоною, тобто законною, а не якоюсь там… мм… грішною. У купе вони удвох, двері замкнено зсередини на ключ, поїзд мчить у темряві ночі – чим, як не любощами, зайнятися молодому подружжю? Та й не залізний же він – молодий, здоровий, природа свого вимагає, а дружина кохана така зваблива – та за одні її очі все можна віддати!

– Любий, – ухилилася од його палких обіймів дружина, – я тебе розумію, але… зрозумій і ти мене… Хай якось уже іншим разом.

– Але ж у поїзді, який мчить щодуху… Попереду – довга ніч, це, зрештою, романтично… Ми ж удвох, нам ніхто до ранку не завадить.

– Я розумію, але… Хай якось уже іншим разом, – як затялась вона.

– Чому? – він був украй упантеличений. – Ми ж не якісь там… гулящі. Ми подружня пара, у церкві вінчана. Чи, може, в тебе, – в ту мить Володимира наче хто обухом по голові вдарив, – хто є?

– Ну, що ти, Володю!.. Як ти міг і подумати таке? Ти мій законний чоловік, а я твоя законна дружина – нікого у мене, крім тебе, немає і бути не може. Я однолюбка.

Обхопила його голову руками, пригорнула до своїх грудей, що так манили його, і він з насолодою вдихав пахощі її молодого спокусливого тіла.

– Просто я за час, що ми були в розлуці, дещо… відвикла від тебе. Потрібен час, аби я знову до тебе привикла. Ти мені здаєшся якимось вже іншим, не тим Володькою, якого я у чотирнадцятому році проводжала на фронт.

Він схопився, забігав, закрутився в купе і наче спалахнув… Але швидко й оволодів собою. І навіть зробив було спробу наполягти на своєму, але й вона стояла на своєму і лозою вивільнилася з його обіймів.

– Потім, Володю, потім…

До ранку вони лежали окремо, кожен на своїй вагонній лаві. І скільки між ними було простору – руку простягни, – але вони лежали непорушно, не спали і ніби час од часу зітхали. Проте ні він не зробив руху для примирення, ні вона – так і доїхали до Москви в одному купе, але ніби у різних поїздах.

– У тебе хтось є, – як вирок, виніс він, коли вони вже доїжджали до Москви.

– Клянусь Господом, крім дітей і тебе у мене немає нікого. Хіба ще кінематограф…

– А я кажу… У тебе завівся якийсь… полюбовник.

– Во-оло-одю??? – з жахом закричала вона. – Що за дикість? Я не вулична дівка, а твоя законна… Зрештою, мати твоїх дітей.

Володимир неохоче, – якось наче крізь зуби, – вибачився, і вони мовби помирилися (навіть обнявшись поцілувалися), але неприємний осад від ночі лишився в обох.

Потім у них все налагодиться – правда, на якийсь час, – будуть ночі подружньої любові, але… Тих радощів, тієї молодої всеперемагаючої любові, що була у них до 1915 року, коли вони насолоджувалися одне одним, відкривали одне одного, між ними уже ніколи не буде. Він в усьому звинувачуватиме її, а вона… Вона посилатиметься на кінематограф, який відібрав у неї і його, і сім’ю, заполонивши собою всю її, і вона з ним нічого не може вдіяти, адже кінематограф – то її життя.

– І мені, Володю, теж потрібна сім’я, діти і затишок у домі. І звичайно ж, ти. Але…

– Або – або!.. – як затявся він. (У таких випадках її бабуся казала: хоч ти кілок йому на голові теши!)

– Зачекай, я вже чула твій ультиматум. Послухай, зрештою, і ти мене. Я ще не все сказала. Маю виголосити ще кілька слів твоєї дружини…

– О, це щось має бути новим і цікавим. Дружина вимагає слова.

– Навіть на суді надають підсудному останнє слово.

– Я теж його надаю тобі. Давай!

Набрала побільше повітря в легені і почала:

– Твоя дружина, Володю, сподіваюсь, все ще кохана, так ось, твоя дружина – актриса. АКТРИСА!!! Іноді мені починає здаватися, що ти ще й досі цього не збагнув, а пора вже… Актри-иса-а… Цe єдине, що я тямлю і що мені вдається, як нікому іншому. Може, це і є моє покликання. Дарунок від Бога, яким не скористатися – гріх. Актри-иса-а… А це – на все життя, що в мене ще буде попереду. Як… Як у Сари Бернар…

Він запитливо – хоч і спідлоба, – подивився на неї:

– Яка ще… Сара Бернар? Мені ще тільки якоїсь там Сари Бернар і не вистачало! Та гаразд…

– Французька актриса, з 1862 року грає в театрі, знімається у фільмах. Після картини з її участю «Королева Єлизавета» здобула всесвітній успіх.

– Я зворушений якоюсь там… Сарою Бернар.

– Почекай, я ще не все сказала. Минулого року Сарі у віці сімдесяти одного року ампутували ногу. Одноногій жінці, немолодій при тому, виступати на сцені? Але вона була і залишалася актрисою, яка без сцени чи екрана не уявляла навіть решту свого життя. Стара, хвора, з ампутованою ногою, вона все одно приходила – кульгала на милицях, – до театру з одним бажанням: грати, грати, грати. Наперекір всьому! І в такому стані вона виступала на сцені – уяви. Фантастика! За сюжетом п’єси її виносили на сцену на носилках… Звівшись з носилок, Сара вибачилась перед публікою за те, що все ще з’являється перед нею… А з’являється тому, що вже не може без неї жити. І всі в залі схопилися, і грянув грім аплодисментів. І Сара, стара, хвора, з однією ногою – уяви, як це для жінки, колишньої красуні, – зіграла свою роль як ніколи… Бо була справжньою актрисою – до останнього свого подиху…

– Дякую. Мерсі. Ти мене зворушила – легендою про Сару, як її, Бернар?

– Любий мій, отямся. Я, як і Сара Бернар, актриса. І цим все сказано. Навіть під загрозою, що ти мене кинеш, якщо не пристану на твій ультиматум, я все одно не кину кіно. Бо з ним я не просто я, а – Віра Холодна. Без нього я… я просто твоя дружина – не