Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

– Це твої останні слова? – погрозливо запитав він.

– Так, це мої останні слова, мій любий!

Ці її останні у тій розмові слова – «Чи варто було на світ народжуватися, аби стати всього лише чиєюсь дружиною?» – він запам’ятає на все життя. І намагатиметься, як охолоне, – їх забути, вирвати зі своєї пам’яті, але так і не зможе те зробити. Вони болючою скіпкою застрягнуть у його душі назавжди, і він нічого не зможе з собою зробити.

Хоча розмова, що вже стала наболілою, – у них тоді таки відбулася.

І Віра полегшено зітхнула, що сказала йому все, відчуваючи, як камінь з її плечей скотився. (Правда, на його місці з’явився одразу ж новий.) Та розмова, у якій вона поставила – принаймні так Віра думала, – крапку над «і». І після того вона вперше відчула, що вони… чужі. Правда, ще «мовби чужі», «ще не зовсім чужі», але тріщина у їхніх стосунках вже тоді зазміїлась… Бо він її не лише не розумів, а й навіть не бажав розуміти, а це перша ознака відчуженості… Не допомогло навіть посилання на Сару Бернар. Як і на Марію Єрмолову, що її мало не у відчаї, – принаймні, хапаючись за неї, як за соломинку, – згадала Віра… У великої російської драматичної актриси Марії Миколаївни Єрмолової, яка мала шалений успіх у театрі, не склалося особисте життя. З її чоловіком стосунки звелися до необхідності жити удвох під одним дахом заради дочки.

І вони жили.

Насилу терплячи вдома одне одного – теж заради дочки. Єрмолову рятувало те, що в неї був коханий – відомий у Європі вчений. Вона його обожнювала. Життя без нього не уявляла.

І він без неї тяжко мучився, але…

Але Марія не спішила переходити до коханого, що було єдино вірним у ситуації, яка склалася. А не переходила теж заради дочки. Аби не травмувати малу розривом з її батьком, а потім ще й чужим чоловіком, який з’явиться на місці її батька рідного… Тож Марія казала коханому: ось як підросте дочка, як підросте… підросте… Ще хоч трохи потерпімо нарізно, а тоді вже будемо разом, мій любий, мій єдиний…

І любий та єдиний чекав.

Чекав, чекав, чекав…

А життя тим часом минало, минало, минало – як за водою спливало.

Але ж тим часом і дочка підростала, підростала, підростала…

І нарешті виросла.

І коханий запропонував Марії перейти до нього, залишивши дочці квартиру. І вони назавжди поєднають свої долі.

НАРЕШТІ ПОЄДНАЮТЬ СВОЇ ДОЛІ…

І Марія вже було зібралася переходити до коханого, аби нарешті спізнати, що ж воно таке – сімейне щастя з коханим, як тут…

Як тут коханий раптом поставив їй умову.

УЛЬТИМАТУМ: вона мусить піти з театру. Назавжди. Себто виявився егоїстом і поставив жорстоку умову: або він, або театр…

Марія Миколаївна проплакала всю ніч, а вранці сказала коханому: ВОНА ВИБИРАЄ ТЕАТР.

І, отже, жіночу самотність та нещасливість…

…Вона ще виступить на сцені – в день свого сімдесятиріччя.

І служитиме в театрі до останнього.

Немолода, хвора, самотня…

І хоч ночами вона плакала від самотності, від втраченої любові, але в рідному театрі з’являлася як завжди ділова і ледь-ледь осяйна. Вона вибрала театр, і театр замінив їй все – навіть особисте життя. Навіть втраченого коханого. Навіть своє жіноче щастя… З ним, із театром, вона була Марією Єрмоловою, великою актрисою – правда, нещасливою в особистому житті.

Розказуючи про подвиг (вона вжила слово «подвиг») Єрмолової, яка заради улюбленої справи усім пожертвувала, Віра думала, що він її нарешті зрозуміє… Володя хороший, хороший – з останніх сил переконувала себе, – і він її зрозуміє, і непорозуміння, що виникли у них, назавжди залишаться у минулому. І все у них буде добре… Вона постарається і кіно не кидати, і бути йому вірною дружиною, і створюватиме вдома затишок, аби все у них було добре…

Але він її не зрозумів.

А в неї вже не було ані сили ще і ще його переконувати, ані часу.

Удвох їм майже не випадало бути.

Повернувшись до Москви, Віра успішно продовжує зніматися. На той час вона вже знялася у Бауера в шести картинах. Не знала вільної години – зйомки, зйомки – треба було годувати родину.

Вона більше часу проводила на зйомках, ніж удома. Він вже навіть тихенько ревнував її до синематографа – будь він неладен!

Дружині платили великі гонорари, вона вже зодягалася у кращих кравців, демонструючи зразки елегантності, стаючи законодавицею мод.[7]

Правда, левова частка гонорарів йшла на все нові й нові наряди – королева не могла двічі з’являтися у тому самому вбранні, тож доводилося купувати-замовляти все нові й нові вбрання, але… Скільки не купуй, а його все одне не вистачало…

Її труд був важкий, вільного часу не мала, але духом не падала, завжди була милою і дружелюбною і все так само вірно любила свого чоловіка. Популярність її росла. Якщо вона з’являлася на вулиці, її миттю оточував натовп захоплених поклонників, і це вже дратувало Володимира: «Не можу, – скаржився, – спокійно пройтися зі своєю дружиною».

А з Вірою Холодною у популярності вже тоді ніхто не міг зрівнятися. Відтоді й по наші дні кінокритики намагаються розгадати феномен: Віра Холодна не мала ні професійного досвіду, ні артистичної підготовки, і такий шалений успіх! Всі гадали: в чому полягає її успіх – в її незвичайній красі, чи вона наділена грандіозним талантом. Говорили, що Станіславський – сам Станіславський! – гадав побачити Віру Холодну в образі Катерини у п’єсі Островського «Гроза». Але Віра відповіла так: «Краще бути першою у кінематографі, ніж останньою у театральному Римі», – у театрі вона не почувалася упевненою у собі.

А причина, сьогодні вважають кінокритики, була простою: королеву чекали, і вона прийшла. Славу Вірі Холодній створив постійний образ «зраненої душі її героїнь, спокушених, ображених і покинутих – їх хотілося рятувати й берегти».

Чоловік, залишаючись удома, відчував себе ніби покинутим, ущербним, заздрив успіхові дружини. Принаймні ревнував її – до всіх і вся. До кіно, до режисерів, до акторів, з якими вона грала, до Олександра Вертинського, який тінню ходив за його дружиною.

Розповідали… Приходив чи не кожний день, сяде на стілець, дивиться на актрису і мовчить. І все пише пісні та присвячує їх Холодній. (Зізнаватиметься: «Я був тоді, як і всі,