Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

Ще однією організацією, яка на початку війни намагалася утворити державу, застосовуючи терор до євреїв та інших неукраїнців, була «Поліська Січ» — воєнізоване формування українських націоналістів під керівництвом Тараса Бульби-Боровця. У м. Олевську (Житомирська обл.) цей рух створив «республіку», яка проіснувала до листопада 1941р., допоки німці не встановили там свою окупаційну адміністрацію. На підконтрольних «Поліській Січі» територіях також виникали вулиці з новими назвами: «Вулиця Поліської Січі», «Вулиця Отамана Тараса Бульби» тощо[1136]. Ставлення членів цієї організації до євреїв істотно не відрізнялося від ставлення до них з боку ОУН. Влітку 1941-го бульбівці також організовували погроми, а 19–20 листопада разом з українськими поліцейськими та німецькими айнзацкомандами вони взяли участь у масовому розстрілі євреїв Олевська, під час якого було вбито сотні людей.[1137]

На час завершення «Української національної революції» ситуація в Україні стабілізувалася. Шляхи ОУН(м) та ОУН(б) розійшлися. Тоді як до ОУН(б) ставлення німців різко погіршилися (через убивство членів ОУН(м) Сеника і Сціборського), діяльність ОУН(м) німці ніколи не забороняли, навіть не переслідували її членів[1138]. Утім, попри намагання мельниківців не погіршувати стосунків з німцями, у Києві кількох діячів ОУН(м) усе-таки заарештували[1139]. ОУН(м), на відміну від ОУН(б), не докладала зусиль для організації підпілля та армії, але інтегрувала своїх представників до органів влади. Водночас мельниківці активно діяли в УЦК і брали участь в організації дивізії СС «Галичина»[1140]. Лідера ОУН(м) Андрія Мельника та кількох інших провідних членів цієї організації німці арештували тільки на початку 1944р., коли ті пробували налагодити контакти із союзниками[1141].

Суперечності

Значна кількість жителів Західної України вважала Бандеру своїм Провідником чи вождем та їх влаштовувала перспектива жити у проголошеній ОУН(б) колабораціоністській державі. Але в Гітлера та інших нацистських лідерів були інші плани. Щоправда, Альфред Розенберг (іл. 135), рейхміністр у справах окупованих східних територій, вважав, що неросійським народам варто надати можливість часткового самоврядування, щоб заручитися їхньою підтримкою в боротьбі проти СРСР. Проте Рейхскомісар України Еріх Кох і кілька інших високопоставлених нацистів, зокрема й генерал-губернатор Ганс Франк, були проти пропозицій Розенберга[1142]. У довгостроковій перспективі долю України мали облаштувати відповідно до «Генерального плану Ост»: українські території планували заселити німцями, а українців — поневолити або «знищити»[1143]. Однак обставини складалися трохи інакше: з місцевим населенням німцям довелося співпрацювати, а інколи — залежати від нього, бо тільки за таких умов німці могли контролювати окуповані території та здійснювати акти масового знищення євреїв.

З липня 1941р. у Кракові відбулася зустріч, яку організував Ернст Кундт, високопосадовець Генерал-губернаторства. У зустрічі взяли участь Бандера і ще чотири члени новопроголошеного уряду. Оскільки Бандера погано знав німецьку, за перекладача був Горбовий, його адвокат під час судових процесів (він був і одним зі згаданих чотирьох політиків). Кундт повідомив своїм гостям, що українці можуть почувати себе союзниками німців, але це лише до певної міри так. Німці — «завойовники» радянської території, й українські політики не повинні поводити себе ірраціонально, намагаючись створити державу до закінчення війни із СРСР. Кундт сказав, що розуміє прагнення українців, охоплених ненавистю до поляків і росіян, побудувати власну національну державу та армію. Але якщо вони хочуть залишатися в гарних стосунках з Німеччиною і не компрометувати себе в очах українського народу, то мусять «призупинити свої дії» та чекати на рішення Гітлера[1144].

Бандера, який на цю зустріч запізнився, під час перемовин підкреслив, що в битві проти СРСР українські націоналісти є «не пасивними спостерігачами, а активними учасниками, в тій мірі, в якій нам це дозволяється…». Він пояснив, що видавав накази своєму народу боротися разом з німцями і створювати українські державні органи та уряд. Бандера намагався переконати Кундта, що його авторитет — авторитет вождя українського народу — ґрунтується на діяльності ОУН — організації, що управляє українським народом та представляє його інтереси. Бандера намагався пояснити офіцерам абвера свої політичні плани, хоча ці особи не мали повноважень узгоджувати питання такого рівня. Кундт відповів, що тільки вермахт і Führer мають право створювати український уряд. Бандера визнав, що на свої дії він не отримував санкцій на такому високому рівні, але заявив, що український уряд вже існує, і його мета — це співпраця з німцями. Доказів схвалення дій ОУН з боку Німеччини Бандера надати не зміг, але підкреслив, що на зборах на честь проголошення державності, які відбулися 30 червня 1941 р. у Львові, український військовий капелан — д-р Іван Гриньох — був присутній у німецькій формі[1145].

Зустріч закінчилася короткими монологами з кожного боку. Кундт повторив, що проголошення української держави не відповідає інтересам Німеччини, і нагадав українцям, що тільки Führer вирішує, чи можуть з’явитися взагалі (і в якій формі) українська держава та уряд. Той факт, що ОУН(б) поінформувала німецьку сторону про свої наміри, не означає, що ОУН(б) отримала санкції на подальші дії в такому ж дусі[1146]. Бандера зізнався, що чинив у межах своїх повноважень, даних українським народом, але без схвалення німецькою стороною. Прагнучи примирення з Кундтом, Бандера, нарешті, заявив: він вважає, що тільки українці можуть змінити свою долю і створити державу, але вони можуть це зробити тільки за згодою Німеччини[1147].

5 липня 1941р. Бандеру відвезли до Берліна й наступного дня помістили під «почесний арешт»[1148]. У цей час Стецько, який перебував у Львові, написав Бандері листа, у якому сформулював деякі актуальні питання (зокрема, Стецько цікавився, чи варто повідомляти народним масам, що Провідника заарештовано). Він також закликав Бандеру розпочати переговори з нацистами.

8 липня на Стецька здійснили замах на вбивство, проте він вижив. Наступного дня його заарештували, а в ніч на 11 липня Стецько виїхав із Кракова до Берліна у супроводі офіцера абвера Альфонса Паулюса. 12 липня Стецька звільнили з-під арешту. Бандеру звільнили 14 липня, проте їх обох випустили за умови, що вони регулярно звітуватимуть перед поліцією[1149]. Після звільнення вони оселилися в багатоквартирному будинку на Дальманштрасе в Берлін-Шарлоттенбурзі[1150]. У Берліні, на