Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

За кілька тижнів, коли ми про щось теревенили на вулиці, я прийняв позу, яка, як мені говорять, є типово задумливою. Раптом я усвідомив, що Робін стоїть у точнісінько такій же позі. Він не просто наслідував мене, він сам став мною — це було неначе раптово здобути молодшого близнюка. Нас обох це дещо стурбувало, і ми вирішили, що між нами має бути якийсь простір, щоб він міг створити власного персонажа, який, можливо, де в чому опирався б на мене, але мав би власне життя й особистість.[289]

* * *

Я кілька разів водив акторський склад і команду до Бет-Аврааму для того, щоб вони відчули настрій і атмосферу того місця, а надто для того, щоб зустрітися з пацієнтами й персоналом, які пам’ятали події двадцятирічної давнини. Якось ми запросили на свого роду зустріч старих друзів усіх лікарів, медсестер, психотерапевтів і соціальних працівників, які працювали з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом у 1969 році. Дехто з нас уже давно залишив лікарню, дехто не бачився багато років, проте того вересневого вечора ми годинами обмінювалися спогадами про пацієнтів, і кожен із цих спогадів викликав за собою нові й нові. Ми знову усвідомили, яким приголомшливим було те літо, яке історичне значення воно мало, і водночас якими кумедними й людяними були ті події. Це був вечір сміху й сліз, туги за минулим і поміркованої розсудливості — ми дивилися одне на одного й усвідомлювали, що минуло двадцять років, і практично всі ті надзвичайні пацієнти вже померли.

Усі, крім Ліліан Тай, яка в документальному фільмі демонструвала блискучу красномовність. Ми з Бобом, Робіном і Пенні навідалися до неї і нас захопила її стійкість, весела вдача, відсутність жалю до себе й справжність. Попри прогресування хвороби й непередбачувані реакції на леводопу, вона зберегла у собі почуття гумору, любов до життя й сміливість.

Я чимало часу проводив на знімальному майданчику «Пробуджень» упродовж місяців, під час яких тривала зйомка. Я показував акторам, як пацієнти-паркінсоніки сидять, не рухаючись, із амімічним обличчям і застиглими поглядами; головою, що закинута назад чи звисає набік; нижньою щелепою, що провисає донизу, а з губ, можливо, стікає слина (слинотечу у фільмі зіграти було важко, до того ж це виглядало надто огидно, тому ми на цьому не наполягали). Я показував їм поширені дистонічні положення рук і ніг, демонстрував тремори й тики.

Також показував акторам, як пацієнти-паркінсоніки стоять чи намагаються стояти; як вони ходять, часто згинаючись, часом прискорюючись і дрібно перебираючи ногами; як можуть раптово спинитися, застигнути й не зробити більше ані кроку. Демонстрував їм різноманітні паркінсонічні голоси й вигуки, а також паркінсонічний почерк. Радив їм уявляти себе замкненими у тісному просторі чи застряглими у діжці клею.

Ми вправлялися у kinesia paradoxa — раптовому звільненні від паркінсонізму завдяки музиці чи шляхом спонтанних реакцій, наприклад, впіймання м’яча (актори полюбляли практикувати це з Робіном, який, не будь він відданим акторській справі, був би прекрасним бейсболістом). Ми практикувалися у кататонії і карткових іграх постенцефалітиків: четверо пацієнтів зі стиснутими в руках картами сиділи цілковито нерухомо, аж поки хтось (найімовірніше, медсестра) робив перший хід, що спричиняв шалене пожвавлення, і гра, що спершу завмерла, завершувалася за лічені секунди. (У 1969 році я побачив і зафіксував на плівку саме таку гру). Найближчим до цих надшвидких конвульсивних станів є синдром Туретта, тож я привів на майданчик кількох молодих людей із цим захворюванням. Ці майже дзенівські вправи — знерухомлення, самоочищення, прискорення, упродовж кількох годин поспіль — водночас і захоплювали, і лякали акторів. Вони зі страхом почали розуміти, як це — перебувати у такому стані постійно.

Чи може актор із нормальним функціонуванням нервової системи й протіканням фізіологічних процесів направду «стати» кимось із глибоко аномальною роботою нервової системи, переживанням аномального досвіду й аномальною поведінкою? Якось Боб із Робіном зображали сцену, в якій лікар перевіряв постуральні рефлекси пацієнта (які при хворобі Паркінсона можуть бути відсутніми чи значно послабленими). Я на хвилину зайняв місце Робіна, щоб показати, як відбувається перевірка: лікар стає позаду пацієнта й ледь-ледь нахиляє його назад (у нормі людина до цього пристосовується, проте паркінсонік або постенцефалітик упаде навзнак, немов кегля). Я демонстрував це на Бобові — він упав назад на мене, повністю бездіяльний і пасивний, без жодного натяку на якусь зворотну реакцію. Стривожений, я легенько штовхнув його вперед у прямовисну позицію, але тепер він почав завалюватися вперед, і я не міг його врівноважити. Мене охопило збентеження впереміш із панікою. На якусь мить мені здалося, що раптово сталася неврологічна катастрофа і він насправді втратив усі постуральні рефлекси. Далі я задумався, чи може подібна гра насправді спричинити зміни нервової системи?

Наступного дня до початку зйомок ми з ним говорили у гримерній, і під час розмови я помітив, що його права нога вивернута всередину — спостерігається точнісінько таке саме дистонічне викривлення, як тоді, коли він на майданчику зображав Леонарда Л. Я сказав про це, і Боб дуже здивувався. «Я й не помітив, — відповів він. — Гадаю, це несвідомо». Він часом на кілька годин чи й днів лишався в образі — за обідом висловлював коментарі, які належали Леонарду, а не йому самому, немовби на ньому ще висіли налиплі рештки Леонардового світогляду й характеру.

До лютого 1990 року ми всі виснажилися: позаду було чотири місяці зйомок, не кажучи вже про місяці досліджень, що передували їм. Проте нас активізувала одна подія: на майданчик прийшла Ліліан Тай, остання на той момент жива пацієнта Бет-Аврааму з постенцефалітичним синдромом — вона мала грати саму себе у сцені з Бобом. Що вона думала про несправжніх постенцефалітиків довкола? Чи актори складуть цей іспит? Коли вона зайшла, на майданчику запанувало відчуття побожного трепету — всі впізнали її з документального фільму.

Того вечора я записав у щоденнику:

Скільки б актори не занурювалися в роль, не ототожнювали себе з образом, вони просто грають роль пацієнта, а Ліліан має бути такою до кінця своїх днів. Вони можуть вислизнути зі своїх ролей, а вона не може. Як вона тоді почувається? (А що відчуваю я з приводу того, що Робін грає мене? Для нього це тимчасова роль, для мене — довічна).

Поки Боб уявляв і приймав застиглу дистонічну позу Леонарда Л., Ліліан Т., яка сама застигла, підвела пильний критичний погляд. Що Боб, граючи застиглого пацієнта, думає про Ліліан, яка стоїть заледве в метрі від нього