Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

До інших приходили жінки, діти. Цей табір вміщував десь 60 чоловік заарештованих, за якими наглядали 10 поліцаїв і один німець. А я чекав ще на свою Лену-Олену - не дочекався. Якби вона прийшла хоч один раз, я став би її рабом на все життя - ні, не прийшла (тоді їй було 17 років і 6 місяців).

Я розкажу вам про ставлення однієї жінки до свого арештованого чоловіка - це мене вразило на все життя, зробило з мене - раба любові - скептика і меланхоліка, яким я є і зараз на схилі літ.

В таборі я давно примітив невеличкого, неприємної зовнішності чоловіка (як його звали, не згадаю); він усе запобігав перед поліцаями і німцем. За воротами весь час стояла теж негарна жінка з дитиною на руках. Їм поліцаї дозволяли довго говорити (що було суворо заборонено всім іншим). Вона приносила чоловікові якусь їжу, дитя мовчало. Коли ми верталися з робіт, я весь час дивився на них, надіявся, що й моя любов прийде, і ми поговоримо через дріт. Ні - не діждався...

Одного разу ця жінка прийшла до воріт плачучи - вмерла дитина. Німець (комендант табору) дозволив миршавому чоловічку піти на похорон дитини. Їх пішло троє: «замухришка» з жінкою і поліцай. Всі табірники стояли біля брами й дивилися. Голод і побої поліцаїв наче витиснули з людей все людське.

Я теж стояв у цьому натовпі, відчуваючи не жалість до нещасного подружжя, а жаль, що ми - Батько і я - ніколи не мали такої уваги від жінки і Матері нашої. В душі я проклинав себе, що покохав Лену, людину, яка начхала на мене - красивого, сміливого, гордого - в ім'я чого? Як потім я дізнався - в ім'я меркантильних дрібниць. Сумно, сумно...

Я міг би втекти з цього табору, але батько залишився б і з нього знущалися б наші земляки-поліцаї. Що робити, що діяти? В цей час нас перевели до Гладківки (в приміщення середньої школи), де я побачив таких величезних вошей, яких потім ніколи вже не бачив - розміром з ячмінне зерно.

...А чи я в цей час думав про свою любов? Так, думав весь час. Я не міг повірити, що це все трапилось - мати бувала дуже рідко, її син і чоловік сиділи голодні. А ота жінка як побивалася за своїм чоловіком, просила за нього і носила йому їсти... Де ж справедливість? Чи є бог на світі? Мабуть, нема, справедливості нема. Я зрозумів це значно пізніше, коли ми з батьком таки повернулися додому, а картина була така - любов спершу, а справедливість потім.

Сім'я Анатолія Макаровича Добрянського. Зліва направо (сидять): Марія Петрівна, Оксана, Анатолій Макарович. Стоять: Леонід, Юлія (м. Донецьк, 1973 р.).

Коли я повернувся - чи став я не любити (ненавидіти) свою любов? Ні... Але я був уже не той. Я вже ідеалу не бачив - бачив звичайну жінку. Любов залишилась усередині.

Коли я зустрів її через двадцять років після того - вона була інша. Єдине бажання було в неї - скрутити мене, віддячити за все (за що?). Але й це не було кінцем любові - любов існує в мені…

1995

Гриша

Де ти зараз, Гришо? Чи вижив ти тоді, чи вцілів пізніше? Батька мого вже давно нема. Ми тоді вціліли з батьком. Ми вижили. А де ж ти?

Я добре пам'ятаю твої гіркі жарти. «Не пройдет и три года, как все пройдет, и останется одно воспоминание». Це від тебе я чув вперше старовинну пісню «Что затуманилась, зоренька ясная…»

Минуло три роки. Минуло і три десятки років, минуло й більше, та не все минуло. Правда, сказане тобою про «воспоминание» справдилось. Воно саме так і було.

...З Гришею я познайомився в таборі на ст. Сталіно, що містився в будинку колишнього суду (чи чогось подібного, що було там до війни). Гриша був старший од мене всього на рік чи два, але вже служив у армії, попав у полон, тікав і був спійманий.

Півроку ми прокладали трамвайні колії в Сталіно. Це саме з Гришею ми вирізали з дохлої кобили печінку і зварили разом з жабами. Це з ним ми жебракували в районі Гладківки. Тоді я відчув, що він людина зломлена. Гарна людина, але зломлена, не здатна вже гордо вмерти або залишитись жити. До останнього дня він не діяв - не вірив у перемогу добра над злом. Коли прийшов час утікати, Гриша засумував - тікати йому було нікуди.

Гришо! Скільки гарних спогадів про тебе лишилося! Якщо ти живеш, відгукнися!

* * *

В таборі всі були значно старші за нас з Гришею. Згадую латиша, в якого лише «хрін та душа» - йому було 22-23 роки. З ним трапилася дивна історія, коли ми втрапили під бомбардування. Сидимо в зачиненім будинку тюрми, всі поліцаї розбіглися. «Зажигалка» попала в наш барак, ясно як удень, а юрма табірників бігає від однієї стіни до другої. Ми з батьком лежали під стіною в кутку біля вікна, й по нас двічі пробігла вся юрма - майже 100 чоловік. Барак палав, усі виходи замкнені. Латишеві зробилося так погано, що він зірвав зі стіни чийсь казанок і присів над ним. Кругом вогонь, вибухи. Де подівся батько, я не побачив, зате чітко зафіксував латиша, що наповнив казанок. От де вихованість - не просто накласти в кутку, а в казанок!

Навіжена юрма (це сила!) зірвала замки на дверях, і всі вибігли у двір, а далі і за ворота табору. Тут я знайшов батька, і ми разом побігли в розчинені ворота. «Хальт!» - закричав начальник табору, а потім загарчали автоматні черги - ми всі попадали на землю. Пізніше хто був близько до табору - гасили пожежу, хоча із «зажигалки» ще ліниво вибігали невеличкі вогні.

Ніхто не втік з табору в цей день. А як мені цього хотілось! Я міг би переповзти до огорожі, підповзти під неї і бути вільним. Але мій батько залишався десь серед тих, що лежали під рідкими автоматними чергами.

...Вечір, ми сидимо біля великого вогнища. Домовилися з батьком, що він тікатиме першим, а я за ним. Бачу, що батька вже нема. Полум'я палає, поліцаї жмуться до вогню. Чи година минула, чи півгодини, і я вирішив, що пора. Потихеньку відповз у темряву, а потім устав і побіг. Біг довго по якихось бур'янах, далі стіною стала кукурудза. Куди йти? Зірки сяяли в небі, та я не вмів по них орієнтуватись. Пішов прямо через кукурудзу...