Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

непогані хлопці! Отак, отак! Оце по-моєму, оце ривок на тисячу фунтів, ривок на всі заставки! Хай живе золота посудина із спермацетом, хлопці! Тричі ура, братво, — ви хлопці хоч куди! Гей, ану легше, легше, — не поспішайте! Ламайте весла, мерзотники! Стійте, собаки! Отак, гаразд; тихше, тихше! Отак! Заносьте далі, налягайте дужче. Гей, тихіше! Чорти б вас узяли, ледарі, босота, чи ви там не поснули? Годі вам хропіти, налягай на весла! Налягайте, чуєте? Налягай, кажу вам! Та ви наляжете чи ні? Чого ви не налягаєте, дідько б вас ухопив? Налягайте, хоч розірвіться! Налягайте, щоб вам повилазило! Гей, ви! — І він вихопив з-за пояса гострий ніж. — Усі витягайте ножі, лезо в зуби — і веслуйте. Отак. Ось тепер ви наче заворушилися; гризете сталеві вудила. Ну-бо, хутчіше, срібні ложечки! Хутчіше, матроські швайки!

Це звернення Стабба до своєї команди наводиться тут дослівно, позаяк він і взагалі розмовляв з матросами у вельми своєрідній манері; а тоді, коли втовкмачував їм священні заповіді греблі, — і поготів. На підставі вищенаведеного зразка його проповідей не слід вважати, наче він лютився на свою паству. Зовсім ні; і саме в цьому полягала його своєрідність. Усі ці грізні слова він вимовляв таким дивним тоном глумливої люті, де лють, здавалося, була лише додатком до глумів, що кожен з веслярів під музику його заклять налягав на весла щосили, наче то була справа життя і смерті, і водночас немовби заради втіхи. До того ж він сам мав такий природний, безтурботний вигляд, так недбало повертав стернове весло і широко позіхав, що вже завдяки цьому контрасту не міг не зачарувати команду своїм незворушним спокоєм. Окрім цього, Стабб належав до тих рідкісних дотепників, чиї жарти інколи бувають такими химерно закрученими, що підлеглі мусять весь час бути насторожі, вислуховуючи накази. За знаком Ахаба Старбак тепер рушив навперейми Стаббу, і, коли вельботи на якусь мить опинилися поруч, Стабб озвався до старшого помічника:

— Містере Старбак! Егей, зліва на вельботі! Я хочу вам дещо сказати, сер, якщо дозволите!

— Хелло! — відгукнувся наче закам'янілий Старбак, ані на дюйм не повернувши голови і продовжуючи тихо, але настійно заохочувати своїх веслярів.

— Що ви скажете про цих жовтопиких парубків, сер?

— Якось пролізли на корабель перед відплиттям. (Налягайте, налягайте, хлопці), — пошепки до своєї команди, а потім знову на весь голос: — Щось тут негаразд, містере Стабб! (Більше піни, хлопці!) Та ви заспокойтеся, містере Стабб, все буде гаразд. Нехай ваші хлопці дужче наляжуть на весла, і нехай буде що буде. (Ану рвоніть іще!) Нас чекають цілі бочки спермацету, містере Стабб, для цього ми сюди й припливли. (Налягайте, хлопці!) Так чи інакше, це наш обов'язок; обов'язок і прибуток — усе разом.

— Так, сер, я теж такої думки, — почав свій монолог Стабб, коли човни розійшлися. — Лише поглянув на них і одразу ж так подумав. Еге ж, ось для чого він так часто спускався в трюм. Галушка ще давно про це казав. Вони там ховалися. Тут уся заковичка в Білому Киті. Ну, то нехай. Що ж тут удієш? Гаразд! Рушайте, хлопці! Поки що ми полюємо не на Білого Кита. Налягай!

У багатьох матросів несподівана поява цих чудних незнайомих у таку критичну мить, коли з палуби спускали вельботи, збудила цілком зрозумілий марновірний подив; хоча дивовижне відкриття Арчі, про яке всі чули, але якому спершу ніхто не вірив, певною мірою підготувало команду до цієї події. Їхній подив дещо послабшав; цьому сприяв і Стабб зі своїми спокійними та переконливими роз'ясненнями, і тому матроси на деякий час позбулися марновірної підозри, хоча, звичайно, лишалися всі підстави для найсміливіших здогадів щодо того, наскільки приклав руку до цієї справи похмурий Ахаб. Щодо мене, то я потайки згадував таємничі тіні, які в досвітньому тумані прослизнули в мене на очах на палубу «Пекводу», а також містичні натяки загадкового Ілії.

Тим часом Ахаб, чий голос уже не долинав до решти шлюпок, зайняв позицію на крайньому лівому фланзі і рушив уперед, обігнавши інші вельботи, — ця обставина викрила надзвичайну силу його веслярів. Ці тигрово-жовті створіння, здавалося, були зроблені з криці і китового вуса: наче заведені, вони розмірено піднімалися й опускалися в одночасному могутньому пориві, який штовхав шлюпку вперед не гірше від парового двигуна, що рухає кораблі по Міссісіпі. Федалла, тепер сидячи за гарпунерським веслом, скинув свою чорну куртку й оголив груди, що чітко вирізнялися над планширом на миготливому тлі водного обрію; на другому кінці човна можна було побачити Ахаба, який, подібно до фехтувальника, заніс руку назад, наче для того, щоб не втратити рівноваги, і впевнено правив стерновим веслом — як робив це тисячу разів, поки його не скалічив Білий Кит. Нараз його віднесена назад рука здригнулася і завмерла, і всі п'ять весел заніміли в повітрі. Нерухома шлюпка з непорушною командою загойдалася на хвилях. Слідом за нею спинилися і три інші вельботи. Кити знову йшли в блакитну глибінь повсюди, і здалеку не можна було простежити навіть їхнього напряму, проте Ахаб, який перебував ближче за інших до них, зміг його визначити.

— Ану, не ловіть ґав! — обізвався Старбак. — Вставай, Квіквегу!

Спритно скочивши на трикутне узвишшя на носі, дикун випростався там на весь зріст, із жадібною напругою вдивляючись у те місце, де щойно з'явилася здобич. А напроти нього, на кормі, де теж був трикутний майданчик, піднятий нарівні з планширом вельбота, стояв сам Старбак, незворушно і спритно балансуючи в такт з погойдуванням свого човна і мовчки дивлячись в очі безмежної океанської блакиті.

Неподалік так само безживно погойдувався вельбот Фласка, а його безстрашний командир стояв на верхівці лагрета — товстого стовпа, що прикріплений нижнім кінцем до кіля і здіймається футів на два над кормовим майданчиком. Його використовують для того, щоб сповільнити розмотування гарпунного ліня. Його верхній переріз не ширший за людську долоню; і Фласк стояв на цьому п'єдесталі, наче на щоглі корабля, що тоне і вже сховався під водою по самі клотики.

Опецьок-Водоріз, дарма що приземкуватий і малий, був сповнений високих і величних поривань, і тому кругозір з лагрета його не задовольняв.

— Нічого не видно за третьою хвилею, може, поставити весло сторч, щоб я міг на нього вилізти?

З цими словами Деггу, держачись, аби не впасти, обома руками за борта вельбота, хутко пробрався на корму й тут, вирівнявшись на повний зріст, запропонував Фласку свої підняті плечі як опору.

— Ця щогла незгірш будь-якої іншої, сер. Полізете?

— Авжеж, звісно, полізу. Дякую тобі, друже;