Читати книгу - "Викрадачі"

— Навіщо я вам усе це розповідаю? Я прийшла, щоб отримати відомості про Роберта, а не для того, щоб інформувати вас про моє особисте життя. — Потім знову всміхнулася, але сумно, затуляючи обличчя руками. — Докторе Марлоу, ви здатні й каміння змусити заговорити.

Я здригнувся від несподіванки: так завжди казав мені мій друг доктор Ґарсіа. Цей його комплімент був мені вельми приємний, то був один з наріжних каменів нашої тривалої дружби. Але я ніколи не чув цю фразу з вуст інших.

— Дякую. До речі, я не намагався витягти з вас будь-що, чого б ви самі не бажали розповісти мені. Втім, все, що ви зараз розповіли, є дуже корисним.

— Давайте підсумуємо. — На цей раз вона щиро посміхнулася, до неї мимоволі повернулася природна жвавість. — Ви тепер знаєте, що Роберт приймав якісь ліки ще до того, як потрапив до вас — якщо ви цього не з’ясували раніше. Ще ви почуваєтеся краще через те, що Роберт відмовлявся обговорювати власні почуття навіть із жінкою, яка з ним жила, тож ви насправді нічого не програли.

— Мадам, — відповів я на це, — ви мене лякаєте. Ваші висновки цілком слушні. — Не бачив сенсу зізнаватися їй, що Кейт розповідала мені те саме.

Вона засміялася вголос.

— Тепер розкажіть мені про свого Роберта, оскільки я про свого вам уже розповіла.

Я розповів, відверто й детально, гостріше відчуваючи, що безперечно порушую довіру пацієнта. Зрозуміло, я не переказав їй нічого з того, що розповіла мені Кейт, але в подробицях описав поведінку Роберта з того часу, як він потрапив до мене. Засіб — навіщо я це їй розповідав — повинен слугувати досягненню певної мети. У мене було ще багато запитань до неї (і про неї), а з такою розумною й кмітливою особою мусив оплачувати привілеї заздалегідь. Закінчив я на тому, що у нас в «Ґолденґров» за Робертом наглядають добре, тому наразі я впевнений, що він у безпеці. Не схоже, щоб він становив загрозу для себе або для інших, незважаючи на те, що він потрапив до нас через намір порізати ножем картину.

Вона слухала мене уважно, не перериваючи запитаннями. Очі в неї були великі, чисті, щирі, дивного кольору — як морська хвиля (це я помітив ще в музеї), а зовнішня смужка темніша, можливо, внаслідок вдалого макіяжу. Вона також здатна була розговорити каміння, і я про це їй сказав.

— Дякую, ви робите мені честь, — відповіла вона. — Якщо хочете знати, я сама колись бажала вивчитися на психотерапевта, але то було давно.

— Замість того ви зробилися художником і викладачем, — несподівано сказав я. Вона мовчки дивилась на мене. — А про це було не важко здогадатися. Я бачив, як ви розглядали «Леду» під тупим кутом, дуже уважно — зазвичай так роблять лише художники і, можливо, мистецтвознавці. Не уявляю вас у ролі чистого теоретика — вам було б нудно, — тож ви мусите викладати живопис, навчати інших, або щось на зразок цього, аби заробляти гроші на прожиття. До того ж у вас є впевненість, притаманна природженим учителям. Я ще не здаюся вам занадто зухвалим?

— Усе так, — відповіла вона, стиснувши руки на коліні, обтягнутому джинсами. — І ви теж художник. Ви зростали в Коннектикуті, он над каміном картина, яку ви написали — з церквою вашого маленького містечка. Гарний живопис, ви ставитеся до мистецтва серйозно, ви наділені талантом і самі добре це усвідомлюєте. Батько ваш був священиком, але досить передових поглядів, він пишався б вами однаково, якби ви й не зробилися лікарем. Ви особливо цікавитеся психологією творчої діяльності й розладами, на які страждають багато митців і видатних людей — як Роберт. Тому ви й розмірковуєте, чи не присвятити йому свою чергову наукову статтю. У вас самому поєднуються, у вельми незвичайний спосіб, учений і художник, тож ви розумієте таких людей, хоча вам удається зберігати душевне здоров’я. Допомагають фізичні вправи — ви займаєтеся бігом, працюєте на свіжому повітрі, робите це впродовж багатьох років, ось чому виглядаєте на десять років молодшим, ніж є. Ви поважаєте порядок і логіку, а вони вас підтримують, тож не так важливо, що ви живете самотнім і працюєте так багато.

— Стривайте! — вигукнув я, затуляючи вуха. — Звідки ви дізналися про все це?

— З Інтернету, ясна річ. Ще з огляду вашої домівки й зі спостережень за вами. А на картині, в нижньому правому кутку, проставлено ваші ініціали — бачите? Складіть разом відомості з усіх джерел, й отримаєте те, що я вам сказала. До того ж, у дитинстві моїм улюбленим письменником був Артур Конан Дойл.

— I одним з моїх улюблених теж, — мені захотілося взяти її руку, з довгими пальцями без жодної каблучки.

Вона весь час посміхалася.

— А ви пам’ятаєте, як Шерлок Холмс одного разу змалював увесь характер певної людини й професію — історію цілого життя — лише з тростини для прогулянок, що та людина залишила в його вітальні? Я ж маю змогу оглядати все помешкання, до того ж у Холмса не було Інтернету.

— Гадаю, тоді ви краще за будь-кого здатні допомогти мені в лікуванні Роберта, — повільно вимовив я. — Ви не відмовитеся розповісти мені все, що вам про нього відомо?

— Усе? — Вона уникала дивитися мені у вічі.

— Перепрошую. Уточнимо: все, що може, на вашу думку, бути корисним для лікаря, який прагне зрозуміти Роберта. — І продовжив, не даючи їй змоги одразу відмовитися або погодитися. — Вам відомо про картину, яку він намагався порізати ножем?

— Про «Леду»? Відомо. Не так багато. Про дещо я просто здогадуюся, але я перевіряла здогадки.

— А можна запросити вас на обід, пані Бертисон?

Вона схилила голову набік і доторкнулася пальцями до губ, немов здивована тим, що її губи досі посміхаються. Коли вона повернула голову, тіні під її кришталево чистими очима стали виднішими, сіро-синіми, немов тіні на снігу — той самий effet de neige. Шкіра в неї зробилася зовсім блідою. Вона сиділа прямо, красиві стегна й ноги у бляклих джинсах притулилися до моєї канапи, тендітні плечі піднялися, нібито готувалися до удару. Ця молода жінка страждала багато тижнів, навіть місяців, і не мала двох дітей, з якими можна заспокоїтися. І я знову відчув ту потворну злість на Роберта Олівера, раптове відхилення від неупередженості й дбайливості лікаря.

Але в Мері не було злості.

— На обід? Не заперечую. — Вона склала долоні разом. — Це буде добре, тільки розраховуватимемося окремо. Але наразі не потрібно просити мене розповісти ще щось про Роберта. Краще я запишу,