Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Ні, ні! Або, про мене, таки хочу. Там, здається, щось зашаруділо?

— Так, — каже Курт. — Кохання.

Знадвору знову чути обережні кроки. Ще одна пара закоханих зникає серед лісу надгробків. Видно тільки, як біліє в темряві сукня дівчини,

— Чому люди так міняються, коли помирають? — питає Вільке. — Навіть близнята.

— Тому що вони тоді вже не спотворені, — відповідає Курт Бах.

Вільне перестає жувати.

— Чим?

— Життям, — каже атеїст.

Вільне опускає вуса і жує далі.

— Не базікали б ви дурниць у такий час! Чи для вас немає нічого святого?

Курт Бах беззвучно сміється.

— Бідолахо! Завжди тобі треба за щось триматися.

— А тобі?

— Мені теж.

Його очі на землистому обличчі блищать, мов скляні. Курт Бах завжди замкнутий, скромний скульптор із скромними мріями, але часом у нього прориваються прообрази цих мрій, якими вони були двадцять років тому, і тоді він раптом стає запізнілим фавном з багатою уявою.

На подвір’ї знов чути шурхіт, шепіт і легкі кроки,

— Два тижні тому в саду відбулась справжня баталія, — каже Вільке. — Якийсь слюсар забув вийняти з кишені інструменти, і в най-бурхливішу мить дама вкололась шилом. Вона скочила на ноги, схопила з хреста бронзовий вінок і стукнула ним свого механіка по голові. Ви хіба не чули? — питає він мене.

— Ні.

— Вінок насунувся йому аж на вуха, так що він ніяк не міг його скинути. Я ввімкнув світло і спитав, що сталося. Переляканий хлопець кинувся навтіки з вінком на голові, ніби римський сановник. Ви не помітили, що одного бронзового вінка бракує?

— Ні.

— Так от. Він помчав, ніби за ним гнався осиний рій. Я вийшов у сад. Дівчина ще стояла і дивилась на свою руку. «Кров! — вигукнула вона. — Він уколов мене! У таку хвилину!» Я побачив на землі шило і зметикував, що сталося. «Так недовго дістати й зараження крові, — сказав я, піднімаючи шило. — Це небезпечно! Палець можна було б перев’язати, а от зад не перев’яжеш. Навіть якщо він такий гарний». Дівчина почервоніла.

— Як ти міг побачити це в темряві? — питає Курт Бах.

— Було місячно.

— При місяці теж цього не можна побачити.

— Зате можна відчути, — заявляє Вільке. — Отже, дівчина почервоніла. Вона стояла і тримала Сукню так, щоб не торкатися до неї тілом. Сукня була світлого кольору, а криваві плями важко виводити. «У мене є йод і пластир, і я вмію мовчати, — мовив я. — Ходімо!»

Вона пішла зі мною в майстерню і зовсім не злякалася. — Вільне обертається до мене. — Цим ваш сад і гарний, — захоплено каже він. — Хто може любитися серед надгробків; той не боїться й домовини. Отак і вийшло, що після йоду, пластира і ковтка портвейну домовина велетня знадобилась.

— Стала альтанкою для кохання? — питаю я, щоб з’ясувати все до кінця.

— Джентльмен втішається й мовчить, — відповідає Вільке.

Саме в цю мить з-за хмари визирає місяць. Білі мармурові пам’ятники на подвір’ї сяють у його світлі, полискують чорні гранітні хрести, а поміж них ми бачимо чотири пари закоханих — дві на мармуровому ложі, а дві — на гранітному. Несподівано освітлені, вони на мить завмирають на місці — їм залишається тільки або втекти, або цілком ігнорувати зміну обставин. Втеча не зовсім безпечна: хоч чкурнути можна в одну мить, однак є загроза дістати нервовий шок.

Закохані роблять найрозумніше. Вони озираються, задерши голови, як олені, потім спиняють погляд на єдиному освітленому вікні — нашому, хоч воно вже й до цього було освітлене, і завмирають, наче їх там витесав Курт Бах. Невинна картина щонайбільше смішна, як і Ба-хові скульптури. Однак тут місяць знову ховається за хмару, і ту частину саду закриває темрява, тільки обеліск ще освітлений. Але хто це там стоїть, що то за блискучий водограй? Це негідник Кнопф знову мочиться, ніби брюссельська статуя, яку знає кожний солдат, котрий отримував у Бельгії відпустку.

Надто далеко, аби щось зробити. Та й бажання в мене сьогодні такого немає. Навіщо реагувати на це, як хатня господарка? Адже я сьогодні після обіду вирішив кинути цю роботу, і тому життя в мені струмує тепер з подвійною силою, я відчуваю його скрізь: у запаху стружок, у місячному сяйві, в кроках і шарудінні в саду, в чудовому слові «вересень», у своїх руках, котрі можуть рухатись і брати все, в очах, без яких усі музеї світу були б порожні, В привидах і духах, у тому, що все на світі минає, в нестримному бігові землі повз Кассіопею і Плеяди, у мріях про безмежні чужі сади під чужими зірками, про посади у великих чужих газетах і про рубіни, котрі зараз у землі зростаються у червоне сяйво, — я відчуваю його, і це не дає мені шпурнути в Кнспфа порожньою пляшкою з-під пива.

У цю мить дзигарі на башті б’ють першу годину ночі.

Час духів минув, ми знову можемо звертатись до Вільке на «ви» і або пити далі, або пірнути в сон, як у шахту, в котрій є і вугілля, і трупи, і білі соляні поклади, і засипані діаманти.

XIX

Вона сидить засмучена у своїй кімнаті, в кутку біля вікна.

— Ізабело, — кажу я.

Вона не відповідає. її вії тремтять, ніби крильця в метелика, коли його, живого, діти наколюють на голку.

— Ізабело, я прийшов, щоб забрати тебе.

Вона злякано здригається і тулиться до стіни, напружена, як струна.

— Ти вже не впізнаєш мене? — питаю я.

Вона не рухається. Тільки не зводить з мене очей — насторожених, потемнілих.

— Тебе прислав той, що видає себе за лікаря, — шепоче Ізабела.

Це правда. Мене прислав Верніке.

— Він не посилав мене, — кажу. — Я прийшов сюди потай. Ніхто не знає, що я тут…

Вона поволі відхиляється од стіни.

— Ти теж мене зрадив.

— Я не зраджував тебе. Я просто не міг дістатися до тебе. Ти ж не виходила.

— Я не могла вийти, — шепоче Ізабела. — Вони стояли надворі і чекали на мене: хотіли схопити мене. Вони дізнались, що я тут.

— Хто?

Ізабела дивиться на мене і не відповідає. Яка ж вона худенька, думаю я. Яка худенька і самотня в цій порожній кімнаті! Вона не має навіть себе самої, свого визначеного Я. Вона — як граната, розірвана на тисячу осколків, в чужій, грізній країні незбагненного жаху.

—. Ніхто не чекає на тебе, — кажу я.

— Чекає.

— Як ти знаєш?

— По голосах. Хіба ти не чуєш їх?

— Ні.

— Голоси знають усе.