Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 78 79 80 ... 305
Перейти на сторінку:
Ти їх не чуєш?

— То вітер, Ізабело.

— Хай, — покірно каже вона. — Про мене, хай буде вітер. Якби тільки від цього не було так боляче.

— Від чого?

— Від того, що тебе пиляють. Могли б же різати, так було б швидше. Однак вони пиляють, — тупо, повільно, так повільно, що все зростається знову. Тоді вони починають усе спочатку, і так без кінця. Пиляють м’ясо, а еоно зростається, і тому все починається спочатку.

— Хто?

— Голоси.

— Голоси не можуть пиляти.

— Ці можуть..

— Де вони пиляють?

Ізабела робить рух, ніби їй страшенно боляче. Потім кладе руки на таз.

— Вони хочуть випиляти це місце. Щоб у мене ніколи не було дітей.

— Хто?

— Ті, що надворі. Вона каже, що народила мене. І тепер хоче повернути назад у себе. Пиляє й пиляє. А він міцно тримає мене. — Ізабела тремтить. — Він… той, що в ній…

— Уній?

Ізабела стогне.

— Не кажи цього… вона хоче мене вбити… я не повинна знати про це…

Я підходжу до неї, обминаючи крісло з бляклим узором троянд, імітацію щасливого життя, котре невідомо чому стоїть у цій порожній кімнаті.

— Про що ти не повинна знати?

— Вона хоче вбити мене. Мені не можна спати. Чому нікого немає коло мене? Все доводиться робити самій. Я так стомилась, — скаржиться вона, беззахисна, як пташка. — Я горю і не можу спати, я така стомлена. Але хіба може спати людина, коли вона горить і нікого немає коло неї? І ти теж мене залишив.

— Я не залишав тебе.

— Ти розмовляв з ними. Вони підкупили тебе. Чому ти не тримав мене? Голубі дерева. й срібний дощ. Але ти не хотів. Ніколи! А ти б міг урятувати мене.

— Коли? — питаю я, відчуваючи, як щось у мені тремтить; я не хочу цього, однак воно тремтить, кімната вже не здається стійкою і надійною, і стіни теж ніби тремтять і складаються вже не з цегли, цементу й тинку, а з коливань, сконцентрованих коливань більйонів ниток, які тягнуться від обрію до обрію, а ось тут скупчились, утворюючи чотирикутну тюрму з страшних мотузок від шибениць, у яких б’ється туга і страх перед життям.

Ізабела знову обертається обличчям до стіни.

— Та все пропало! І так давно — відтоді вже минуло не одне життя!

У вікно раптом заглядає присмерк і завішує його невидимим сірим серпанком. Все надворі залишається таким, яким було й досі, — світло, зелень, біля будинку жовті алеї, дві пальми у великих майолікових горщиках, небо, всіяне в хмарами, далекі сірі й червоні дахи в місті за лісом — і водночас усе вже не таке, присмерк ізолював його, покрив лаком минучості, приготував на вечерю тіням — вовкам ночі, як господиня печеню з оцтом. Тільки Ізабела ще тут, прикута до останньої смуги світла, але й її та смуга вже втягує в драму вечора, яка ніколи не була драмою і тільки тепер стає нею, бо ми знаємо, що ім’я її — зникнення. Тільки відколи ми знаємо, що мусимо померти, і саме тому, що знаємо це, ідилія обертається в драму, круг — у спис, виникнення — в зникнення, крик — у страх, а втеча — в приреченість.

Я міцно тримаю Ізабелу в обіймах. Вона, тремтячи, дивиться на мене, горнеться до мене, ми сидимо поряд — двоє чужих людей, котрі нічого не знають одне про одного, тому що не розуміють самих себе і вважають себе не за тих, ким є насправді, і все-таки знаходять короткочасну втіху в цьому нерозумінні, в подвійному, потрійному, безмежному нерозумінні, облудному, як веселка, що здіймається, наче місток, там, де містка не може бути, — відображення між двома дзеркалами, кинуте в далеку порожнечу.

— Чому ти не кохаєш мене? — шепоче Ізабела.

— Я кохаю тебе. Все в мені кохає тебе.

— Не дуже. Вони ще й досі тут. Якби ти мене дуже кохав, то повбивав би їх.

Я й далі тримаю її в обіймах і дивлюся поверх її голови в парк, де з видолинків і алей аметистовими хвилями котяться тіні. Думка моя чітко працює, однак я почуваю себе так, ніби стою дуже високо на маленькому виступі над бурхливою прірвою.

— Ти не міг би стерпіти, щоб я жила десь поза тобою, — шепоче Ізабела.

Я не знаю, що відповісти. Мене завжди хвилюють такі її слова — ніби в них схована якась глибша правда, ніж та, яку я можу осягнути, ніби це правда з потойбічного світу, звідти, де немає назв.

— Ти відчуваєш, як стає холодно? — питає вона, притулившись до мого плеча. — Вночі все помирає. Серце теж. Вони перепилюють його,

— Ніщо не помирає, Ізабело. Ніколи.

— Помирає. Кам’яне обличчя — воно розпадається на шматки. А вранці знову десь береться. Ох, це не обличчя! Як ми брешемо своїми жалюгідними обличчями. Ти теж брешеш…

— Так, — кажу. — Але я не хочу брехати.

— Тобі доводиться терти обличчя, аж поки від нього нічого не залишається. Тільки гладенька шкіра. Більше нічого! Але потім воно знову з’являється. Наростає. Коли б усе спинилося, то не було б і болю. Чому вони хочуть відпиляти мене від усього? Чому вона хоче ввібрати мене назад у себе? Адже я нічого не зрадила!

— Що ж ти могла б зрадити?

— Те, що цвіте. Воно повне грязюки. Воно тече з каналів.

Ізабела знову тремтить і тулиться до мене.

— Вони заліпили мені очі. Глиною. А потім прокололи голками.

Однак я все ж таки не можу не побачити.

— Не побачити чого?

Вона відштовхує мене.

— Вони й тебе підіслали! Я нічого не зраджу! Ти шпигун. Вони підкупили тебе! Якщо я скажу це, вони вб’ють мене.

— Я не шпигун. І чому це вони повинні тебе вбити, якщо ти скажеш мені все? Вони ж могли б зробити це й так, навіть ще швидше. Коли б я знав це, їм довелося б убити й мене. Бо тоді б уже знало двоє.

Ізабела дивиться на мене, міркуючи про те, що я сказав. Я сиджу, затамувавши подих. І відчуваю, що ми стоїмо перед дверима, за якими має бути воля. Те, що Верніке зве волею. Повернення з парку для божевільних до нормальних вулиць, будинків і стосунків. Я не впевнений, що та воля буде набагато кращою, але не можу думати про таке, коли бачу перед собою це замучене створіння.

— Коли ти мені це поясниш, вони залишать тебе в спокої, —кажу я. — А якщо не залишать, то я покличу когось на допомогу. Поліцію, газети. Тоді вони будуть

1 ... 78 79 80 ... 305
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"