Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

міг, працювати, дарма що робота була незвична. Франсуа суворо й невблаганно вимагав послуху і, за допомогою батога, таки мав його. Дейв був досвідчений корінний і щоразу, коли Бек щось робив не так, кусав його ззаду. Шпіц, провідник, був також досвідчений. Він не завжди міг дістати Бека і тільки з докором гарчав або налягав усією своєю вагою на посторонки, щоб примусити його йти як слід. Бек навчався легко, і під орудою своїх двох товаришів та Франсуа швидко поступував. Ще не повернувшись до табору, він уже добре знав, що треба спинитись на покрик «го!» і бігти вперед на покрик «маш!», що на поворотах треба сповільнювати ходу, а коли навантажені санки їдуть з гори — не ставати на дорозі корінному.

— Усі троє добірні пси, — казав Франсуа, звертаючись до Перро. — А цей Бек везе, як чортяка. Я його скоро всього навчу.

Під вечір Перро, що поспішав вирушити з поштою в дорогу, привів ще двох собак, Біллі й Джо, як він їх називав. Вони були рідні брати, справжні кудлачі обоє, але неподібні один до одного, як день до ночі. Єдина вада Біллі була його надмірна добродушність; Джо, навпаки, був похмурий, некомпанійський, дивився сердито і майже завжди гарчав. Бек приязно зустрів їх, Дейв не помічав, а Шпіц зіткнувся спочатку з одним, а потім з другим. Біллі покрутив хвостом, силкуючись утихомирити його, але, побачивши, що з цього нічого не виходить, кинувся бігти і, коли гострі Шпіцові зуби вгородились йому в бік, заскавучав, і тут ще тихомирливо. Але з Джо не так стояла справа. Хоч як Шпіц крутився перед ним, він, проте, ввесь час так ставав, що був повернений грудьми до нього. Він наїжачив шерсть, прищулив вуха; губи йому сіпались, очі палали, він гарчав і клацав зубами, як тільки міг швидко, і весь здавався чистим втіленням войовничого жаху. Він мав такий страшний вигляд, що Шпіц мусив облишити намір дати йому прочухана, і, щоб винагородити себе за цю поразку, він знов напався на безневинного Біллі й прогнав його геть аж на край табору.

Увечері Перро роздобув ще одного собаку, старого, довгого, сухого, з мордою, понівеченою в багатьох боях шрамами. В єдиному оці його світилася така мужність, що мимоволі він викликав до себе повагу. Собаку звали Солекс, тобто сердитий. Солекс, як і Дейв, нічого не просив, нічого не давав і нічого не сподівався. Коли він повільно й розважливо підійшов до собак, навіть Шпіц не зачепив його. У нього була одна особливість, що з нею Бекові, на лихо собі, довелося випадково зазнайомитись. Він не міг терпіти, щоб до нього хтось підходив з того боку, де він мав сліпе око. Бек ненароком завинив саме цим і тоді тільки зрозумів свою провину, коли Солекс враз кинувся на нього й прокусив йому плече аж до самої кістки на цілих три цалі. Відтоді Бек уникав підходити до Солекса з сліпого боку, і до кінця їхнього спільного життя між ними не виникало непорозумінь. Солексове єдине помітне бажання було, як і в Дейва, щоб йому дали спокій. Але згодом Бек дізнався, що вони обоє мали й інші бажання і навіть далеко палкіші.

Цієї ж ночі перед Беком постало важке питання, як його влаштуватися спати. У наметі всередині горіла свічка, і вогонь привітно світився в тумані білої рівнини. Бек весело вбіг у намет, вважаючи, що це річ цілком природна, але Перро й Франсуа, обоє налаяли його й стали кидати всяким начинням, аж доки він, отямившися з подиву, втік, засоромлений, знову на холод. Дув шкульний вітер, продимав його наскрізь і, немов з якоюсь особливою люттю, хапав за покусане плече. Бек ліг був на сніг і спробував заснути, але мороз його зігнав. Увесь тремтячи, він звівся на ноги і, пригнічений та нещасний, став никати між наметами. Скрізь було однаково холодно. Де-не-де люті собаки кидались на нього, але він наїжувався й сердито гарчав (цього він недовго вчився), і вони відступали.

Раптом йому спало на думку вернутись назад і подивитись, як його товариші влаштувалися на ніч. На превелике його диво — вони зникли. Він перейшов по цілому великому таборі, шукаючи за ними, а тоді знову повернувся, і ніде їх не знайшов. Невже вони в наметі? Ні, цього не могло бути, бо його ж вигнали звідти. Тоді де ж вони? Попустивши хвоста, тремтячи всім тілом і почуваючи себе зовсім безпорадним, він блукав без ніякої мети коло намету. Коли це в одному місці сніг подався під його передніми ногами, і він завалився. Там щось завовтузилось. Він відскочив, наїжився й загарчав, злякавшись того невідомого під снігом. Але його заспокоїло тихе приязне скавучання з-під снігу. Бек підійшов і став досліджувати, що воно таке. Струмінь теплого повітря торкнувся його носа. Під снігом, згорнувшись у клубок, лежав Біллі. Він тихенько й привітно скавучав і, щоб показати свою приязнь, вигинався й витягався і насмілився навіть лизнути Бека в морду своїм гарячим і мокрим язиком, запобігаючи ласки.

Ще наука. Так он вони як вкладаються спати! Бек тепер упевнено вибрав собі місце й заходився метушливо й запопадливо вигрібати собі яму. За одну хвилину від його тіла в ямі потеплішало, і він заснув. День був довгий і важкий, тож спав Бек міцно й вигідно, хоч подеколи спросоння гарчав, брехав і крутився.

Його розбудив галас у вранішньому таборі. Розплющивши очі, Бек одразу ніяк не міг збагнути, де він і що з ним. Уночі йшов сніг, і його зовсім засипало. З усіх боків здіймалися білі стіни. Його охопив шалений страх, страх дикого звіра перед пасткою. Тут у ньому вперше виявилися забуті спогади з життя його предків, бо Бек був цивілізований собака, занадто навіть цивілізований, і з власного досвіду не знав, що то є пастка, через те й не мав би її боятись. Усі його м'язи напружились, шерсть на загривку й на плечах настовбурчилась, і з сердитим гарчанням він одним скоком шарпнувся нагору. Сніг посипався з нього цілою хмарою, і яскраве денне світло засліпило йому очі. Ледве ставши на ноги, він побачив перед собою білий табір, зрозумів, де він тепер, і разом згадав усе, що з ним трапилось, починаючи від того вечора, коли він пішов з Мануелем на прохідку і геть аж до вчорашньої ночі, коли він вигрібав собі в снігу яму.

Голосний крик Франсуа привітав його.

— Що, не казав я вам? — гукнув погонич собак