Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Перро поважно кивнув головою. Він був кур'єр канадського уряду, возив важливі депеші, і тому потребував найкращих собак. Отож він вельми був радий, що роздобув Бека.

За годину він додав до свого запрягу трьох нових собак. Тепер у нього стало їх дев'ятеро. Не минуло ще й чверть години, як вони всі вже були запряжені і мчали до Дайського каньйону. Бекові було приємно, і хоч робота то нелегка, проте він не відчував, що вона йому не до душі. Гарячковість усього запрягу передавалася і йому і дивувала його. Але ще більше його дивувала зміна з Дейвом та Солексом. Тепер це були не ті собаки! Після того, як їх запрягли, вони зовсім інакші зробилися. Від їх млявості та байдужості не стало й знаку. Вони були жваві, діяльні, намагалися все зробити гаразд і просто скаженіли, коли через якусь плутанину чи затримку загаювалась робота. Тягти посторонки, здавалось, було змістом усього їхнього життя, єдиним, для чого вони жили і що давало їм радість.

Дейв був корінним, перед ним тягнув Бек, перед Беком Солекс, а там спереду, витягтись в одну лінію, бігли інші кудлачі. За передовика був Шпіц.

Бека навмисне запрягли між Дейвом та Солексом, щоб він у них учився. Він був тямкий учень, а вони — талановиті вчителі, які ще підсилювали науку при потребі своїми гострими зубами. Але Дейв був чесний і розумний собака, і без причини ніколи не займав Бека, хоч і не проминав нагоди куснути його, коли він на те заслуговував. А як при тім ще Франсуа підохочував його батогом іззаду, то Бек зрозумів, що корисніше йому поправитись, ніж пробувати мститись. Якось під час короткої зупинки він заплутався в посторонках, і зразу не можна було рушити. Дейв і Солекс наскочили на нього й дали йому доброго чосу. Звісно, від цього ще більше все поплуталось, зате Бек потому дбайливіше ставився до посторонків. Наприкінці дня він уже добре вправлявся зі своєю роботою, і його товариші майже перестали кусати його, а Франсуа вже менше шмагав батогом. Увечері Перро навіть ушанував його тим, що, піднявши йому кожну лапу, уважно їх обдивився.

Це був важкий день. Вони зробили чималий перехід. Вгору каньйоном через Овечий табір, повз Вагу пройшовши, вони перетяли межу лісів, перебралися через льодовики та снігові замети завглибшки футів зо сто і перекинулися через Чілкутський вододіл, що стоїть між солоною та прісною водою, як грізний вартовий сумної пустельної Півночі. Вони промчали через пасмо озер у кратерах загаслих вулканів і пізно ввечері дісталися до величезного табору на початку озера Бенет, де тисячі шукачів золота будували собі човни, припасаючи їх про весняний кригоплав. Бек вигріб яму в снігу й заснув сном до краю вимученої тварини. Ще був зовсім темний холодний ранок, коли його розбуркали й знову запрягли в санки разом з іншими собаками.

Цього дня вони проїхали сорок миль, бо шлях був утертий. Але другого дня, і ще чимало потім днів, їм доводилось самим пробивати дорогу. То була нелегка робота, і вони дуже поволі посувалися вперед. Майже ввесь час Перро йшов попереду санок і втоптував шлях плетеними лижвами, щоб собакам було легше бігти, а Франсуа керував запрягом за допомогою довгої жердини. Іноді він зміняв Перро, але не часто, бо Перро дуже поспішав. Та в він же пишався, що добре знається на кризі, а від цього чимало залежало. Осіння крига була ще вельми тонка, і на бистрині її й зовсім не було.

День по дневі йшли вони без кінця, а Бек усе тягнув посторонки. Отаборювались, коли вже зовсім ночіло, і з першим просвітком здіймалися на ноги й знову йшли вперед, лишаючи позад себе нові милі. Наставала ніч — і знову отаборювались, собаки їли свою порцію риби, загрібалися в сніг і засинали. Бек став страшенно ненажерливий. Півтора фунти сушеної риби, його щоденна пайка, провалювались ніби в якусь безодню. Йому завжди їх було мало, і завжди його мучив голод. А інші собаки, легші на вагу й уже призвичаєні до такого життя, одержували по одному фунту і якось були задоволені й здорові.

Бек давно вже перестав бути таким перебірливим, як колись, за свого минулого життя. Мавши звичку їсти не поспішаючи, він часто бачив, як його товариші, упоравшись із своїми пайками, крали в нього. Оборонитися йому не щастило — поки він одганяв двох чи трьох крадіїв, недоїдена пайка щезала в пащеці в котрогось іншого. Єдина рада була, так само хапаючись, як вони, ковтати свою рибу. Відчуваючи безнастанний голод, Бек і собі вже був не від того, щоб загарбати чужий шматок. Він спостерігав і вчився. Побачивши, що Пайк — один з нових собак, який умів прикидуватись і красти, — спритно поцупив кавалок грудинки за спиною Перро, що на мить відвернувся, — Бек другого дня зробив те саме, тільки замість одного кавалка вкрав мало не всю грудинку. Звісно, знявся переполох, але на нього не мали жодної підозри — замість Бека покарали Дейва, що був страшенно незграбний і завжди попадався.

Ця перша крадіжка свідчила за те, що Бек матиме сили винести суворе життя непривітної Півночі. Вона свідчила за його здатність швидко пристосовуватись до нових обставин життя. А обставини були такі, що без цієї здатності конче призвели б його до лютої смерті. Але це показувало також і те, що в ньому поволі зникає моральне чуття, — непотрібна перепона в жорстокій боротьбі за існування. На Півдні, де панував закон любові й товаришування, добре можна шанувати й чужу власність і чужі почуття. А на Півночі, де панував закон дрючка й зубів, — хто зважав на чесність, той був дурень і, як бачив Бек, ніколи не мав успіху в житті.

Звісно, до такого висновку Бек прийшов не через міркування. Він інстинктом зрозумів його, як інстинктом пристосовувався і до нових умов життя. Раніше він ні за яких обставин не ухилявся від боротьби. Але дрючок чоловіка в червоному светрі познайомив його з основнішим і первіснішим законом. Раніше, бувши цивілізованим собакою і керуючись моральними приписами, він ладен був умерти, боронивши якогось там батога, чи що, судді Міллера. А тепер він так здичавів, що був здатний, забувши за всякі моральні приписи, чимдуж тікати, аби тільки врятувати свою шкуру. Він крав не через те, що любив красти, а через те, що цього потребував його шлунок. Крав не відверто, але, боячись дрючка та зубів, —