Читати книгу - "Грот афаліни"

Але поговорити, подумати не встигли: заскрипіли сходи під чиїмись важкими кроками. Потім у коридорчику почувся і голос тітки-двірничихи, не тієї, котру допитували поліцейські: «От сюди… Тутечки вони…»

Не стукаючи, зайшов високий горбоносий чоловік у цивільному одязі, за ним — той офіцер, що вів розслідування зранку. Горбоносий здався Янгові знайомим. Авжеж, цей горбоносий допитував і його, і того японця-мішанця у Свійттауні! Видно, поліція з Раю викликала підмогу з Головного. Може, горбоносий — великий спеціаліст по боротьбі з тріадою і контрабандою наркотиків?

Горбоносий ступив кілька кроків до стола, потиснув Крафтові руку. Ще й руки його не відпустив, а вже оглянув усіх присутніх:

— У вас нарада? Інструктаж? Я хотів би поговорити тільки з вами… Довго не затримаю — з півгодини.

— Будь ласка, будь ласка… Панове, усі на півгодини вільні.

Однак чекати й нудитися довелося майже годину, поки відвідувачі пішли.

Піднялися сходами знову до кабінету.

— Панове… Я змушений вам сказати… — пальці у Крафта дрібно тремтіли. — Поліція оперативно побувала на Гірському в таборі Піта Уілсона. Немає в тому таборі ніяких дельфінів, немає загородок у морі. Містер Піт Уілсон щиро сумує і шле нам своє співчуття. Він не винуватий ні в чому. Пошуки триватимуть.

Судзір це слухав і криво усміхався.

Частина третя

ГРОТ АФАЛІНИ

Розділ перший

1

— Навіщо вона нам? Не вистачало ще дівчаток!

— Я обіцяв її взяти, розумієш? Ми не зможемо без неї обійтися.

— Без дівчинки? Х-хе…

— Без дівчинки! Вона підготувала все необхідне. І нам на озері допомагатиме.

— Чим менше людей знатиме про це, тим краще.

— Та Натача така… така… Ну — як добрий хлопець!

— Навіть краща за мене?! — у голосі Абдули відчулася ревність.

Янг хотів відповісти «краща!», але спохватився.

— Ви обоє мої найкращі друзі!

— Ну, гаразд. Вірю… — ревність все ще відчувалася в голосі Абдули. — Веди!

— Веди… Вийдемо за місто, заховаємо все в кущах. А то поки до Натачі донесемо, поки назад…

— А де її схованка? Забрали б, що вона підготувала, і пішли б.

— Ти знову за своє! По-перше, я не знаю де. По-друге, це було б просто свинством, якщо не зрадою.

Йшли нагнувшись, обливаючись потом, дихали важко, як загнані. На Янгові був акваланг, не надівав тільки маску й ласти, а то хоч зараз кидайся у воду. Абдула ніс на руках Тота, а за плечима пару запасних балонів.

— Ще цей собака на мою голову! — обурився Абдула. — А чи добре хоч ти примкнув ялик? Краще було б дістати якийсь ланцюг і за петлю — р-раз! А трос і розв'язати можна, або перерізати.

— Даремно я тобі не дав на Раї спробувати перерізати трос або розв'язати вузол. Кишка тонка!

Ще пройшли мовчки, але кожен думав про ялик. Може, не слід було його примикати на причалі разом з човнами рибалок? Може, краще було б десь за містом витягнути на берег, замаскувати в кущах. Але ж справу зроблено, і нема коли переробляти. Абдулу турбувало, що на якусь Натачу треба гаяти хтозна-скільки часу.

Тота смикався з рук, метляв рожевим язиком, тоненько повискував. Може, хотів води? Але ж і хлопці з задоволенням напилися б, та немає.

За містом дійшли тільки до повороту на кокосову плантацію, і Абдула закомизився:

— Я тут вас почекаю, — скинув з плечей балони. — Тота погодую, постережу.

— Гаразд, нічого удвох бити ноги. Постережи тоді й акваланг, — Янг скинув важку ношу. Звільнене від вантажу тіло втратило рівновагу. Янга потягло вперед, і він аж пробіг, щоб не впасти. — Я швиденько, не сумуй! — І припустив підтюпцем.

Однак це «швиденько» розтягнулося години на дві.

Коли Янг вернувся з Натачею до розвилки, то побачив: Абдула з Тота лежать під кущами і хропуть, аж трава стелиться. Якби хтось хотів, то можна було б і акваланг, і їх самих украсти.

— Відпочинемо трохи, хай посплять, — запропонувала Натача, і сама сіла коло них, поклала під кущ свою торбинку.

— Час гається! — сказав Янг, але теж сів поруч з нею. — Давай зав'яжу… — побачив, що дівчинка однією правою рукою і зубами намагається тугіше зав'язати великий і вказівний палець лівої руки. — Одразу видно, що ніколи молотка в руках не тримала.

— А я без молотка… Я каменем била. Раз по цвяшку, раз по пальцях… З ящиків навитягала цвяшків, а вони іржаві, гнуться.

— А якби з сокирою треба було працювати, то повідрубувала б пальці?

— Хіба я дурна?

— Дай подму, не виривайся… Я знаю, як болить, коли по нігтю ушквариш… І в нас от мозолі од весел, а ми не пхикаємо.

— А хіба я пхикаю?

Він легенько дихав на Натачині пальці. У серці розливалася ніжність.

— Нігті чорні, понабігали кров'ю… Позлазять, мабуть… — Натача не виривала від нього руку.

— Так, так, так… — почули голос Абдули і здригнулися, відхилилися одне від одного. — То у вас, може, кохання, хі-хі?

Абдула лежав спершись ліктем, скалив великі зуби.

— Абдулику… По шиї заробиш!

— А я лежу і любуюся: так щебечуть, так щебечуть — як пташечки.

— Замовкни, сказано! І досить валятись, біля озера належишся. Натачо, ти бери Тота і веди нас.

— Розкомандувався… — Абдула сів, на весь рот зівнув, ледь щелепа не вивихнулася, а потім нахилився і стиха гавкнув на вухо собаці: — Гав! Гав!

Тота схопився, нестямно закрутив головою туди й сюди, спробував настовбурчити обвислі вуха. Абдула сказав:

— Чого крутишся? Підйом!

Натача розсміялась.

— Ой, так оце ти такий, Абдуло?

— Ой, а це ти така, Натачо? — перекривив її Абдула. Устав, приклав руку до серця, нахилився, уклоняючись: — Міледі, прийміть моє шанування!

— Здоров, — просто подала йому руку Натача. — Отже, так, хлопчики. Будемо прямувати просто на міське звалище.

— Не хочу я на звалище! Я ще жити хочу! — вдаючи з себе дурня, запхикав Абдула.

Янг широко ступав за Натачею і усміхався. Розказав їй, що цей чорний собачка — вельможний іноземець Тота.

Натача і справді привела на смердюче міське звалище — зарослу з усіх боків кущами улоговину між пагорбками. Кілька грифів з голими шиями і брудно-сірих чорногузів марабу, важко махаючи крилами, неохоче злетіли на засохлу акацію.

Стримуючи