Читати книгу - "Грот афаліни"

— Із оцим дрантям ви думаєте щось намити?!

Коло Натачиних ніг лежало в ямці руде від іржі колись оцинковане відро з пробитими в дні дірками. Лежав і емальований тазик, емаль з дна вся повідбивана. Дірочки в тазику були пробиті дрібніші і значно густіше. Усі зазубрини витикалися назовні, не так, як у відрі, — всередину. Абдула підфутболив ногою відро, і воно з дзенькотом полетіло на дно улоговини, сполохало худого собаку, який підібгав хвоста і кинувся в кущі.

— Ти що? — розсердився Янг. — Біжи, футболісте, за «м'ячем».

— А на біса воно? В ньому не можна перегрібати, руки подряпаєш.

— А носити чим будеш? У пригорщах? Руками черпати з дна, у руках носити? — Натача скривдилась: отак старалася, всі пальці повідбивала, а тут…

— Давай! — підштовхнув Янг Абдулу зі скелі. — Любиш бити, люби й м'ячі подавати.

У Янга останнім часом якось разом з'явилася самостійність, стало більше рішучості. Може, вплинуло те, що почав працювати у дельфінарії, сам заробляти на життя? А може, й те, що відчув себе дорослим. Нічого, що зросту йому ще не вистачало, він був нижчий від брата мало не на голову.

Натача зглянулась, забрала в Абдули відро, кинула в нього свою торбу і збігла зі скелі.

— Не поспішай, тепер першим піду я, — сказав Янг.

Узяли собі на плечі вантаж, пішли один за одним на західну околицю міста. Поки траплялися заміські віли і бунгала багачів, старалися йти стежками-доріжками або кам'яними приступками, прокладеними до них. Але закінчилися стежки-доріжки, а гори стали круто дибитися, перегороджуючи шлях, і почалися справжні муки. Тоді з Амарою лізли-видиралися з пустими руками, і то Янг ладен був язика висолопити, як собака. А зараз тягли великий вантаж, і ноги аж підломлювалися, боліли в стегнах і литках. Повітря ловили широко роззявленими ротами, а його все одно не вистачало, задихалися.

Відпочивали дедалі частіше. Гірше було Натачі: хоч і вантаж менший, але обидві руки зайняті, нічим хапатися за каміння й гілки, корчі, коріння… Спробувала посадити Тота у відро на торбу і вивільнити таким чином одну руку. Але собачці там не сиділося, кілька разів він вивалювався у найнесподіваніший момент, і не можна було його підхопити чи вловити. Тота ударявся, скочуючись з каменя на камінь, обдирав боки й голову об колючі кущі, скавучав-плакав. Нарешті Натача додумалась: витягла торбу, настелила на дно побільше листя, щоб не кололися задирки, посадила у відро собаку, а верх обплела молоденькими ліанами. На них поклала торбочку і сама зраділа: добре вийшло. Так і переставляла відро поперед себе з брили на брилу, з виступу на виступ. Один раз і відро покотилося, прогриміло вниз разом з Тота.

— Йому до кінця днів снитиметься ця прогулянка… — Абдула ледь говорив від утоми, йому не хотілося вже й золота.

— Хлопчики, а може перехопите трохи? — спитала Натача. — Я взяла дещо.

Перекусити не зашкодило б, бо зголодніли добре. Але обидва в один голос заявили: «Ні, ні! Там, на озері…»

:— І в мене є перекусити, от! — поплескав Абдула «о відстовбурченій спереду майці. — Якби Янг не прибіг несподівано, то й більше міг би запастися.

— Ситуацію треба було використати. Судзір ще на світанку підігнав катери, поїхали дельфінів ловити. Я теж міг би з ними. Радж запрошував. Дуже цікаво! А я кажу: живіт болить, ріже… Момент не можна було пропустити! — Янг поторкав свій живіт. — А він і справді болить, холера.

— Це від голоду. І в мене так бувало, а коли поїси щось або наллєш повний живіт води, перестає, — зауважила Натача.

— Абдуло, що ми купимо Натачі, як золото знайдемо? — спитав жартома Янг.

— Будинок триповерховий у Кампонзі… Ні, краще у Свійттауні! Легковий автомобіль, слуг наймемо дюжину… Ну й заміж віддамо за принца. І вона одразу нас забуде, задере носа.

Натача кинулась на Абдулу з кулаками. А той упав від реготу на спину, підняв руки й ноги, обороняючись:

— Рятуйте-е-е!!!

— Тс-с-с, йолопе! — Янг шльопнув ластом по відстовбурченому заду Абдули. — Ще хто-небудь прибіжить… Ходімо! А то й до вечора не доберемось. — Він надів на плечі акваланг, поліз вище.

Уже чути було булькотання струмка, і охоти у всіх додалося. Янг почав упізнавати місця і швидко вивів на невеличке плоскогір'я, де крута скеля ділила струмок на два рукави. Обернувся до своїх супутників:

— Я досі вам нічого не казав про небезпеку, — мовив тихо, майже пошепки. — А вона може підстерігати нас на кожному кроці. Того разу, коли ми були тут з Амарою, по струмках і в озері нишпорили двоє англійців чи американців… По-англійському говорили… Пітом одного звати… Якщо їм пощастило знайти тут золото, то вони й захищатимуть його. Можуть пустити в хід зброю… А ми проти них зовсім беззбройні. Щоб не натрапити несподівано на них, я спочатку піду в розвідку. Коли щось, будемо обходити берегом, підемо на протилежний бік. А може, і на острів доведеться пливти. — Янг зняв на землю акваланг. — Постережіть… І нікуди не висовуйтеся!

Як усе добре пам'ятається… Он з того навісу скелі вони любувалися озером. Звідти і за Пітом стежили, і за його супутником, бачили, як розглядали вони те, що винесли з дна озера, як сперечалися.

Пішов до тих навислих скель нагнувшись, а на самий краєчок виповз на животі, висунув ніс.

Нічого підозрілого. Тільки пронизливо кричать якісь схожі на чайок птахи, шумить водоспад.

Обережно зійшов аж до води. Потоптався на камінні, оглядаючись, поторкав пальцями грудочки шумовиння. Перескакуючи з каменя на камінь, пройшов трохи праворуч. Ніде ніяких свіжих слідів…

Мабуть, Пітова компанія перестала тут бродити, може, знайшла десь краще місце. А якщо готуються до ґрунтовнішої експедиції сюди? Вони й сьогодні можуть бути тут, скажімо, на тому боці озера, де-небудь за островом. Але там немає низького берега, скелі круто звисають у воду.

«Хай сновигають там, хай бовтаються, ми їм не заважаємо. А ми тут спочатку полазимо…»

2

Про їжу забули. Кожне відро кам'яного друзу і гравію, гальки перегрібали утрьох. Янг не поспішав у воду. Деякі підозрілі балабушки товкли камінням на плитах-ковадлах.

Ніде не блискала жодна металева іскринка. — Амара казав, що самородки золота зверху не блищать. Перевіряйте кожну гальку, а я поплив! — Янг знову брав відро, клав у нього камінь-грузило і шльопав обережно у воду.

Круг пошуків щоразу