Читати книгу - "Дон Кіхот"

— Їй-богу, — сказав диявол, — честю присягаюся, я й не вгадав цього. У мене в голові стільки різних думок, що про головне, заради чого я приїхав сюди, я й забув.

Диявол, не злазячи з коня, втупив очі в Дон Кіхота і сказав:

— До тебе, Рицарю Левів, послав мене нещасний, але хоробрий рицар Монтесінос і доручив переказати, щоб ти чекав його на тому місці, де я тебе знайду, бо він везе з собою так звану Дульсінею Тобоську і хоче розказати, як звільнити її від чар. А тому, що я виконав доручення, то мені нема чого лишатися тут.

Сказавши це, він засурмив у свій незвичайний ріг, повернувся і, не чекаючи відповіді, поїхав. Герцог звернувся до Дон Кіхота:

— Ви гадаєте чекати тут, ваша милосте?

— А чому ні? — спитав той. — Я чекатиму, відважний і певний своєї сили, хоч би мене атакувало все пекло.

— А я, якщо побачу ще такого диявола і з таким рогом, то шукайте мене не тут, а у Фландрії, — мовив Санчо.

Тим часом усе темнішало, і в лісі зайнялось багато вогників, що мигтіли, як мигтять у небі сухі випари землі, перед очима нашими, немов обертаючись на летючі зорі. Одночасно почувся страшенний гуркіт, наче від коліс великих фургонів, що, кажуть, так риплять та скриплять, що від цього тікають вовки та ведмеді. До цієї бурі приєдналася друга, ще дужча — здавалося, немов по всіх чотирьох кінцях лісу одночасно відбуваються бої чи сутички, бо з одного боку гуркотіли гармати, з другого — гримало безліч рушниць, навкруги лунали голоси вояків, а здаля лунали бойові окрики маврів. Сурми, роги, барабани, флейти, гармати, рушниці, а найбільше — страшне рипіння коліс фургона, творили всі разом такий гучний та жахний шум, що Дон Кіхот, щоб терпіти його, мусив зібрати всю свою мужність.

Аж ось до них під’їхала колісниця на рипучих колесах. Цю колісницю тягло дві пари лінивих волів, укритих чорними попонами. До кожного рогу їх був прив’язаний палаючий факел. На колісниці стояв високий ослін і на ньому сидів поважний дід із бородою, білішою від снігу й такою довгою, що вона сягала йому аж до поперека. На ньому була широка, з чорної клейонки мантія; його супроводило двоє страхіть теж у клейончатій одежі і з такими обличчями, що Санчо, тільки глянувши на них, заплющив очі, щоб удруге їх не бачити. Порівнявшися з місцем, де всі стояли, поважний дід підвівся зі свого ослона і вголос сказав:

— Я — вчений Ліргандо, — і колісниця після цього поїхала далі, а дід не сказав більше жодного слова. Слідом за нею під’їхала друга колісниця з другим старим дідом на ослоні, і коли з його наказу візник спинив воли, дідусь не тихше за першого промовив:

— Я — вчений Алькіфе, великий приятель Урганди Невідомої, — і поїхав далі.

Незабаром так само з’явилася ще одна колісниця, але той, хто сидів на ній, був не старий, як попередні, а міцний чолов’яга, неприємний на вигляд. Під’їхавши, він теж устав і хрипко сказав:

— Я — чарівник Аркалаус, запеклий ворог Амадіса Гальського і всієї його родини, — та й собі проїхав далі.

Всі три колісниці незабаром спинилися й стали неподалік, після чого стихло й рипіння їхніх коліс. І відразу ж натомість залунала надзвичайно ніжна мелодійна музика.

РОЗДІЛ XVIII

де оповідається про зроблені Дон Кіхотові вказівки, як зняти чари з Дульсінеї, та про інші незвичайні пригоди

Мисливці наші побачили, що до них у супроводі приємної музики під’їздить колісниця, подібна до тих, що звуться тріумфальними; запряжена вона була трьома парами сірих мулів, під білими полотняними попонами. На кожному мулі сиділа людина теж у білому вбранні покутника і з палаючим факелом у руках. Колісниця була вдвоє, а може й утроє, більша за ті, що проїхали раніше, а по боках її й спереду їхали ще десятеро в білому, як сніг, одягові, і всі із запаленими факелами — видовище, що дивувало й одночасно наганяло жах.

На колісниці на високому троні сиділа німфа; на ній було тисяча покривал зі сріблястої тканини, а незчисленні золоті пелюстки мінилися на ній та надавали всьому вбранню якщо не розкішного, то хоч блискучого вигляду. Її обличчя було вкрите тонесеньким прозорим серпанком, і крізь нього при світлі безлічі вогнів можна було бачити, яка вона вродлива та молода. Здавалося, їй було не більше як двадцять, але й не менш як сімнадцять років; поруч неї сиділа якась постать в убранні з довгим шлейфом і з чорним серпанком на голові. Коли колісниця порівнялася з герцогом і Дон Кіхотом, флейти й арфи на колісниці замовкли, і постать, відкинувши серпанок, показала своє обличчя — обличчя самої смерті, кістляве й таке бридке, аж Дон Кіхот нахмурився, Санчо перелякався і навіть герцоги відчули якийсь страх. Ця жива смерть підвелася й почала повільно й не дуже виразно проказувати такі слова:

Я — той Мерлін, що, як книжки казали,

Диявола собі за батька мав

(Брехня, яку і час вже ствердив),

Володар магії, монарх могутній.

В печерах хмурих і відлюдних,

Вивчаючи уважно малюнки,

Знаки та зміст фігур і цифр магічних,

Почув я голос жалісний і ніжний

Прекрасної з Тобоса Дульсінеї.

Довідавсь я — поважную сеньйору

Обернуто в простісіньку селянку;

Пожалкував її і вирішив допомогти.

О, ти, зразок для рицарів, що носять

Важкий, із криці, в діамантах панцер!

Розумний і відважний Дон Кіхоте,

Ламанчі слава й Іспаньї честь,

До тебе я кажу. Щоб незрівнянна

З Тобоса Дульсінея мала знову

Колишній образ свій, повинен Санчо,

Твій зброєносець, неодмінно дати

Три тисячі і триста батогів

Своєму рицарському тілу.

Так вирішили всі, що через них

Її обернуто в селянку, а мене

Тебе про вирок цей послали сповістити.

— Клянуся чим хочете, — сказав тут Санчо, — що я не дам собі не тільки що трьох тисяч батогів, а навіть і трьох, як і не вдарю себе тричі ножем. Хай йому біс, такому способові здіймати чари, а крім того, я не знаю, що спільного є між моїм тілом та чаруванням. Їй-богу, якщо сеньйор Мерлін не вигадає чогось іншого, щоб одвернути з сеньйори Дульсінеї чари, доведеться їй лягти зачарованою в труну.