Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

в історії України москвини так тотально, широко і глибоко не омосковлювали Україну, як за останні 30 років. Всі найменші українські джерела про Україну, її історію, її культуру, її мову знищено. Старше покоління, що знало щось про українську, не московську Україну знищено. І не зважаючи на це жахливе, безнадійне — здавалося б — московщення нашого молодого покоління, читаємо в московській пресі (українською мовою друкованій) заклики винищувати український націоналізм серед нашої молоді; читаємо про вивіз соток тисяч нашої молоді поза Україну; про бунти тої молоді в Сибіру; про засуди на смерть українських націоналістів і т. п. — докази невмирущости, незнищимости українського духа; докази існування там майбутніх Байд, Ґонт, Галайдів. Цих новітніх галайд були тисячі в УПА, чимало з них говорили каліченою українською мовою, але загинули геройською смертю в рядах УПА за Самостійну Україну.

Звідки ж ця неймовірна, просто казкова сила української нації? Незнищима, непоборна, вічна! Вічна, бо ж нищать Україну не від учора, не лише останні 40 років. Сотки років нищили Україну дикі орди ґотів, гунів, авар, хозар, угрів, печенігів, половців, татар, поляків, москвинів. Кілька разів у своїй історії майже вся Україна лежала в руїнах, сплюндрована, спалена до чорної землі. Навіть у міжнароднім договорі Туреччини, Польщі, Московщини половина України мала лишатися диким полем назавжди. Якби порахувати, скільки–то за ті сотки років спалено українських міст, сіл, скільки повбивано українського люду в Україні, то можна з того скласти десять Україн. Далеко менші нищення не витримали величезні держави і нації, як, напр., ассирійська, єгипетська, римська, стара Елада; від них лишилися лише маленькі рештки. А Україна, українська Україна стоїть донині в тих самих кордонах, що й тисячі років тому, — живе і бореться. Більш того! Стає найбільшою загрозою для московської імперії.

Україна бореться. Бореться пограбована, спалена, скована кайданами на руках і ногах, під пильним доглядом надісланих з Московщини 8 мільйонів москвинів (плюс пара мільйонів жидів), холодна і голодна, під жахливим московським терором, під ненавистю міжнародніх сатанських сил. Та жахлива, запекла, невгнута боротьба не виявляється ще назовні у відкритих, голосних на весь світ актах, але тим гірше для москвинів. Накопичується енергія величезної вибухової сили грому і блискавки, що не чути і не видко; небо ще ніби погідне, але повітря тяжке, наладоване електрикою, як це завжди буває перед великою громовицею — бурею.

Москвини все це добре розуміють. Вони розуміють, що духова сила породжує фізичну, а не навпаки, як думають зматеріялізовані духом американці. Дитина знає, що 100 одчайдухів розіб’ють і розженуть 1000 боягузів. В історії УПА є тисячі конкретних прикладів на це. Скалічити, пригнобити, придушити, залякати, спотворити, звести на манівці, знищити ДУХ, МОРАЛЬ українців — це є зміст, значення і мета всієї московської політики, стратегії і тактики у всіх царинах життя в Україні. НАЙГОЛОВНІШЕ — ВБИТИ ДУХОВУ СИЛУ УКРАЇНИ, А ФІЗИЧНА Ж її СМЕРТЬ — ПОВНЕ ОМОСКАЛЕННЯ І ЗЛИТТЯ З МОСКВИНАМИ В ЄДИНУ НАЩЮ — ПРИЙДЕ АВТОМАТИЧНО Ж НАСЛІДОК ДУХОВОЇ СМЕРТИ. Зневірена в свою силу нація не підійме зброї проти ворога, хоч би вона була фізично вдесятеро сильнішою за ворога. І навпаки, фізично вдесятеро слабша, але сильна духом і вірою в свої сили, в свою ідею нація підійме зброю на вдесятеро сильнішого фізично ворога. Яскравими прикладами нині є Україна і Америка. В цьому, а не чому іншому лежить запорука перемоги України над Московщиною. Війна між Московщиною і Україною (рівно ж, як і між Московщиною та Західним світом) вже ведеться в цій духовій площині. І виграється вона лише в цій площині, а не атомовими бомбами, бо ж виграти війну — це не є знищити фізично ворожу країну чи нарід. Яскравою ілюстрацією цього є остання «виграна» війна і програний мир.

Впоїти в українців зневіру в їхні сили — це не є ідея сучасних москвинів. Москвини і німці роблять це вже кількасот років.

Як вони малюють нам нашу історію?

Вони кажуть: існував в Україні якийсь безіменний нарід, що його археологи охрестили іменем трипільці. На них напала азійська орда скитів, які запанували над трипільцями, створили свою скитську державу; дерли з трипільців данину, нищили їхню культуру; накидали їм свою. Так скити стають політичними і культурними володарями України. По якомусь часі (300 років) навалюється на Україну друга азійська орда сарматів, які вирізують у пень скитів (чи заганяють до Криму та Добруджі); підбивають Україну під свою владу; створюють свою Сарматську державу; панують над місцевими тубільцями (праукраїнцями); накидають їм свою культуру. За якийсь час знову приходить на Україну орда — цим разом з Заходу — германів (готи), які роблять із сарматами те саме, що колись сармати із скитами; закладають в Україні свою Готську державу; стають культуртрегерами праукраїнців (дехто з істориків навіть каже, що готи поширили християнство в Україні). На цю Готську державу в Україні нападає нова азійська орда гунів, яка повторює все те, що робили попередні завойовники України. За гунами приходять… і т. д., і т. п. без кінця і краю змінюються в Україні окупанти, культури і мови.

Яка ж роль споконвічного тубільного населення України, отих прарусів–трипільців? В двох словах — роль погною для інших націй і культур. Панували над ними скити — вони скитизувалися. Панували сармати — сарматизувалися. Панували ґоти — германізувалися і т. д. Ніколи ті праукраїнці не мали своєї власної державної організації, ані своєї власної культури, ані своєї власної мови. Були вони завжди протягом всієї історії фелагами, гречкосіями, які корилися мовчки кожному окупантові їхньої землі. Ба, й земля, власне, не була їхня, але тих, хто панував над ними, а вони були лише робочою худобою — додатком до тої землі, яку орали–сіяли, а врожай покірно віддавали пануючій над ними нації. А рабами вони були, справді, дуже добрими, бо покірними, слухняними, працьовитими, ніколи не бунтувалися, хіба пан аж надто несправедливо їх бив та морив голодом. А пана, який несправедливо не бив і добре годував, то вони, оті праукраїнці, навіть любили і були цілком задоволені своєю долею, як задоволена свиня в сажі коли її добре годувати (на заріз). Були задоволені, переймали мову своїх панів, наслідувати їх культуру. Нарід потульних рабів–фелагів — ті праукраїнці, а значить і їхні нащадки — українці.

І на це маємо історичні докази, — кажуть нам німці і москвини (історики). За історичних часів — десь по X ст. — всі європейські народи мали вже свої власні держави, а українці–руси не мали ще. Аж прийшли