Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

ґермани (варяги) і створили їм Київську державу. Але ті раби–нездари руси її самі завалили за кількасот коротеньких років своїми сварками, а від того часу вже ніколи більше не мали ніякої своєї держави. Далі вже знову панували над ними спочатку татари, потім литовці, потім поляки, потім москвини аж донині. Ще ліпший доказ цілковитої державотворчої нездарности тих українців маємо з 1917 року. В 1917 році була для них золота нагода — що трапляється раз на тисячу років — створити свою власну незалежну державу. Тоді створили свої незалежні держави навіть такі маленькі народи, як естонці, латиші, литвини, поляки, а 40 мільйонів українців не створили. Факт. А життя і наука (історія) зважає лише на факти, а пояснювати її може кожний, як хоче; від тих пояснень факти не зникнуть, а лишаються фактами. Отже, нарід, який ніколи нічого не створив, який ніколи не мав своєї власної держави, ані власної культури, ані своєї літературної мови, — такий нарід ще не дозрів до своєї власної держави, йому несила її створити; а якби хтось їм її створив, то однак її скоро втратять. Іншими словами, Українська Самостійна держава — це утопія, це літературна фантазія, фікція українських поетів.

З цим смертельним присудом наших ворогів напівпогодилися і САМІ УКРАЇНЦІ. Аж до XX ст. ми і не мріяли про свою власну незалежну державу. Самі вважали свою мову напівмертвою, а збирали її перлинки (пісні, етнографічні матеріяли) лише для музеїв. Навіть ім’я свого не знали (забули): чи ми руси, чи малороси, чи рутенці, чи просто хахли, австріяки, тутешні, православні, греко–католики. Повного словника своєї мови й усталеного правопису донині не маємо.

Лише простонароддя не знало? У всій нашій т. зв. народовецькій та соціялістичній літературі XIX і XX ст. — за винятком Т. Шевченка, Лесі Українки та кількох менших — червоною ниткою тягнеться ідея «ми селянська нація», ідея «нам панів не треба» (М. Шаповал), ідея «нам держави не треба» (М. Драгоманов), ідея «нам війська нетреба» (В. Винниченко) і т. п. «державнотворчі» переконання. Промінь здорової думки — памфлети М. Міхновського потонули в морі інтелігентських фелагів — рабів чужої державницької думки. Ідея «нам держави не треба» тягнеться червоною ниткою навіть і по великому збудженні нації, навіть у державних документах — у всіх чотирьох універсалах Української Центральної Ради. Навіть (о іроніє!) в IV Універсалі, в тім самім, що проголошує Українську Незалежну Державу, навіть у ньому задокументувала наша еліта, що вона НЕ хотіла незалежної української держави, а проголошує лише тому, що обставини ПРИНЕВОЛИЛИ, НАКИНУЛИ їм цю ідею. Аж так ганебно низького свідоцтва самій собі не дала ще жодна еліта жодної нації. Свідоцтво браку не лише державницького думання, але браку навіть звичайного здорового глузду. IV Універсал Центральної Ради є найавторитетнішим — в очах чужинців — документом небажання України відірватися від Московської імперії. На щастя, цього документу не доглупались ще вжити московські «єдінонєдєлімци» та чужинецькі «нєпрєдрєшенци». Добре, що і наша преса не опубліковує його повний текст, щоб наші діти не червоніли за своїх батьків. Українська Незалежна Держава день 22–го січня святкувати НЕ БУДЕ. Буде державне «Свято Незалежности», але не з датою 22–го січня. Буде також і «Свято Героїв» як подяка нації студентам під Крутами, селянам під Базаром, жінкам в Кінґірі за врятовану національну честь. Але на цім святі соромливо «забудуть» згадати IV Універсал УЦР і його авторів.

Стихія кривавої боротьби з нашими історичними ворогами в 1917–25 роках збудила нарешті приспаний національний інстинкт у багатьох наших інтелігентів, і він викинув з їх голів на смітник фелазьких божків, а повів їх на шлях, що на нього кликали Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко (наприкінці життя), М. Міхновський, Д. Донцов. На шлях кривавої, безкомпромісної, національної боротьби з ворожими Україні НАЦІЯМИ… «І вражою, злою кров’ю волю окропіте»; «Месники дужі приймуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою»; «Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі»; «Україна для українців». Повернім нашому народові дух наших предків: певність себе, віру в себе, національну гордість, волю до боротьби за високі ідеї». І Д. Донцов повів хрестовий похід проти фелазьких божків нашої скаліченої окупантами інтелігенції. Він пригадав нам про правду прадідів великих, і збуджена національна творчість зродила літературу, гідну нації, свідомої своєї сили і ролі. На жаль, цей процес відродження духової сили інтелігенції бачимо лише в красному письменстві та в боротьбі ОУН, а в науці ж — особливо в нашій історіософії — і далі панує старе фелазство. Наші історики — включно з найбільшим, М. Грушевським, — прийняли всі ті теорії навал, завоювань, панувань над нами. Прийняли норманську теорію (трохи змінивши) повстання Руси, іранську теорію приходу на Україну скитів, сарматів та ін., німецьку теорію готської держави в Україні, теорію праслов’янського та слов’янського народу і тому подібні чужі теорії, політичною метою яких є доказати, що українська самостійна держава є утопією.

М. Грушевський, за ним і решта наших істориків, починають нашу історію лише з X ст., збуваючи кількома реченнями величезну, найславнішу, золоту епоху України перед X ст. А та епоха вдесятеро переважає Київську і розміром, і величчю, і значенням в історії всієї Европи. Та й саму Київську Руську ІМПЕРІЮ наші історики принижують до князівства; наших імператорів тої доби називають лише князями, не розуміючи, що титул «князь» у тодішній українській мові був тотожний з європейським титулом «король», тому–то чужинці і називали наших «князів» королями. Нашим історикам, мабуть, також «панів не треба». Навіть дикуни москвини дали своїм мізерним князям титул «цар» (рівнозначник європейському «король») при першій же нагоді. А наші ж «князі» були щось далеко більше за «цар». Були імператорами в повному і точному значенні цього титулу. Ні, не селянська нація, але селяни (фелаги) — історики!

Навіть найбільший з них. Ось ілюстрація цього. Руські смерди (селяни) запротестували були проти того, що король забирає їхні коні до війська. Король їх навчає: «Якщо я не піду на половців і не приборкаю їх, то вони прийдуть на Русь і заберуть не лише ваші коні, але й вас самих та спалять ваші хати і пограбують маєтки». Проф. історії М. Грушевський, що сам цитує в своїй «Історії України» ці слова нашого короля, ганебно не розумів цю дитині зрозумілу істину: він оскаржує наших королів у тому, що вони «забагато крови народної проливали». Що гірше! Він не лише виправдує, але й похваляє національну зраду «татарських людей», що не хотіли