Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

визнавати влади свого короля, а піддалися під владу татарського хана. І в цім дусі написана вся його «Історія України», що, власне, не є історією, але великим каталогом історичних подій та дат. Бо ж історія є нашою вчителькою лише тоді, коли історики дають нам не каталог подій, але аналітику і синтезу всіх державотворчих і державоруйнуючих сил, що діяли в історії. Лише так написана історія дає нам основи, що на них політики будують основні, тривалі принципи практичної політики. Саме ж знання історичних подій та їх хронологія дає нам так мало, що ми мимоволі стаємо жертвою спритних чужих теорій. М. Грушевський цього нам не дав, бо його думка була в полоні вузького світогляду смерда, що поза своєю конякою не бачив печеніга. Тому–то не побачив М. Грушевський і московських «печенігів» поза «конякою соціяльних здобутків революції» в 1917 році. Отже, нема нічого дивного в тому, що цей інтелектуальний смерд, опинившись примхою нашої щербатої історичної долі на чолі нашої нації, провадив політику «нам війська не треба» (див. протоколи Військових з’їздів в 1917 році) та політику «нам держави не треба» (див. підписані ним Універсали УНР). Лише Бог непомильний, а всі люди, навіть великі, можуть помилятися. Наш солдат (у військовій шинелі) помилився, кому оголошуючи свій нейтралітет у боротьбі України з Московщиною. Але після того, як він побачив на власні очі, які — то є оті «здобутки революції», він прозрів і вхопився за зброю. Вся Україна горіла вогнем селянських повстань кілька років. А в той час вчений історик М. Грушевський писав у Відні: «Як би не вилазила українцям боком діяльність большевиків в Україні, все ж належить оминати всякий конфлікт з ними, шануючи загальнолюдську вагу соціялістичної революції» («Воля». III. 1920). Отже, не прозрів, с. т. його політика в 1917–19 рр. була не його помилкою, а його світоглядом. Світоглядом (і психологією) фелага.

Наші історики не дали нам справжньої історії, і заплатили ми за її незнання (і незнання народу) пекельно жахливу ціну. За незнання власної історії і власного народу, а також і за незнання московської історії і московського народу. Заплатили і ще заплатимо, якщо не викорінимо з наших душ наше фелагство; якщо не підемо хрестоносним походом проти всіх чужих теорій нашої меншвартости; якщо не повикидаємо з нашої науки (особливо з історії та археології) чужої термінології; якщо не створимо свої власні, українські теорії і термінологію; якщо не розкриємо політичного змісту і політичної мети чужих теорій про нашу націю; якщо самі не напишемо справжньої історії (не каталог) нашої нації; якщо самі не напишемо справжньої історії московської нації. І мусимо зробити це якнайскорше, бо година великого порахунку нашого з москвинами надходить, а багато наших інтелігентів мають ще почуття своєї національної меншвартости, що його набралися в чужих школах і з чужих теорій. Особливо в трагічному положенні наша інтелігенція, що народилася і виросла в тюрмі на ім’я СССР, бо ж москвини вщіплювали їй від колиски і кінськими дозами те почуття української меншвартости, нижчости, безсилля.

А коли ми, українці, самі дослідимо нашу історію, то побачимо, що вона є зовсім, геть зовсім, інакша, як написана дотепер. Побачимо, що українська нація не в 1917 році народилася, як пишуть наші вороги, але щонайменше 5000 років тому. Побачимо, що наші пращури, прапредки, предки, прадіди не були якимись приблудами в Україні, але були першими людьми, що повстали в Україні, розмножились на такий великий нарід, що від нього пішли інші народи, зокрема всі т. зв. слов’янські (москвини не є слов’яни). Побачимо, що праукраїнський нарід був такої високої культури, що у нього позичали інші народи. Побачимо, що наші прапрадіди мали велику, багату і культурну державу, яка перемагала найбільші тоді держави Ассирійську, Єгипетську, Перську, Римську; мали державу більш як 2000 років тому, а не лише в X ст. Побачимо, що всі імена, що їх давали чужинці нашому праукраїнському народові та його племенам, є неправдиві, видумані, штучні і баламутні. Побачимо дуже багато тенденційности (часом свідомої) чужих теорій не на нашу користь. І зрештою, побачимо цілком свідоме перекручування фактів, навмисну брехню чужих істориків.

Неприхильна (часто ворожа) тенденційність їх особливо ясно показується тоді, коли археологи, історики мистецтв, антропологи, мовознавці знаходять якісь спільні риси у нас і в чужих народів. В такому випадку вони завжди запевнять нас, що то МИ позичили від тих народів, а не навпаки — ВОНИ від нас. Прикладом цього є довголітня полеміка про вік бронзової культури в Україні і Малій Азії. Німці наводять докази, що українська бронзова культура є молодша за малоазійську мало що не на тисячу років. Найбільший знавець української археології проф. М. Ростовцев наводить докази далеко більше обґрунтовані за німецькі, — що, навпаки, українська є старша за малоазійську.

Здавалося б, що ця полеміка поміж науковцями має чисто теоретичне значення і ніякого відношення до політики не має. Одначе так не є. В головному культура всіх європейських народів (московський нарід не є європейський) походить — в більшій чи меншій мірі — від римської культури; римська походить зі старогрецької; старогрецька — з малоазійської. Якщо наша бронзова доба (3000 років до Р. X.) є старша за малоазійську, то до того ланцюга маємо право додати: а малоазійська походить з праукраїнської. Таким чином, виходить, що праджерелом європейської культури є культура праукраїнська. А це означає, що праукраїнці ВИПЕРЕДИЛИ в культурному, а значить, і в політичному розвитку всі європейські пранароди. А політична розвиненість вказує на існування організованого суспільно–політичного життя того народу — існування держави. Існування ж великої держави і великої культури (а такою і була праукраїнська) означає, що нарід, який її створив, мав ТВОРЧИЙ ДУХ. А це ж було 3000 років тому.

Тепер пригадаймо, що ми говорили про закони спадковости. Ми говорили, що не лише фізичні, але також і духові властивості: чесноти і хиби — передаються наступним поколінням в генах крови. Ми говорили, що чесноти і хиби людського характеру, вдачі формуються протягом довгих століть, навіть тисячоліть. Говорили, що чим старший нарід, чим старша його культура, тим сильнішими, тривалішими, незнищимішими є чесноти чи хиби. Ось тут ми і маємо ключ до зрозуміння неймовірної живучости України. Сотки років намагалися наші історичні вороги знищити український національний творчий дух. Здавалося, що вже осягнули своєї мети: забрали від нас всю нашу провідну верству, нашу еліту; обернули колись могутню, славну націю на «селянську націю» в уяві навіть нашої інтелігенції («поп і хлоп», за глузливим виразом поляків). А тепер?