Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

самими, з дебільшого, культурними впливами; полїтичний і суспільний устрій укладав ся під впливами одної династиї, одного полїтичного центра, одної дружинної верстви, одного права. Тому про всїх, часом і дуже значних, місцевих спеціальностях, з повним правом можемо говорити про „устрій і культуру українсько-руських земель” сього часу. При тім, розумієть ся, будуть нотувати ся й характеристичні спеціальні явища поодиноких земель, що можуть служити для доповнення суспільно-полїтичного й культурного образу українсько-руських земель. З більшою обережністю й застереженнями, але все-ж можемо, й повинні ми в недостачі користати зі вказівок і анальоґій иньших славянських, не-українських земель, що входили в склад давньої Руської держави, — бо й тут роспросторював ся той самий державний устрій, те ж право, та ж культура, хоч і на відмінній етноґрафічній або культурній основі, отже з деякими більшими модіфікаціями. На чужім ґрунтї — на фінській півночи, новій словянській займанщинї, такі модіфікації мусїли бути особливо значними, тому анальоґій сих земель можемо уживати лише з дуже великими застереженнями.

В своїм часї бачили ми 2), як ріжнородна була управа земель в часах сформовання Руської держави: в однїх землях сидїли члени київської династиї, в других київські бояре в ролї намісників, в третїх теж бояре, але в ролї більш меньш самостійних володарів, в четвертих князї місцевого роду, в пятих — могли зіставати ся непорушними дрібні громади з своїми старійшими та ”лїпшими людьми”. Ся ріжнородна маса була приведена до певної однородности заходами Володимира, докінченими його потомками. По всїх важнїйших центрах Руської держави розсїли ся члени київської династиї, витиснувши всяких иньших володарів. Руська держава перетворюєть ся в систему хоч не рівнорядних, але рівноправних князївств, занятих членами одного роду. З тим утворюєть ся переконаннє, що тільки члени сього роду — династиї св. Володимира мають княжити в землях Руської держави, в своїй отчинї, що се їх виїмкове право, монополїя, і друге переконаннє — що кождий князь сеї династиї має право на якусь частину, на якусь волость в сїй отчинї.

Дїйсно, протягом двох столїть, аж до повного упадку руського державного житя на Поднїпровю, невважаючи на сильне розмноженнє князївської династиї ми майже не стрічаємо безземельних князїв, хиба виїмково. З другого боку, князї руської династиї взагалї не шукають волостей поза границями Володимирової держави. Розширеннє границь дорогою кольонїзації або окупації чужих ґрунтів, в напрямах вказаних попередньою еволюцією, особливо в фінських землях — тут не йде в рахунок, а по за тим навіть і виїмків майже не можна вказати 3).

Разом з тим утворила ся неперехідна безодня між князївською верствою, покликаною до князювання в землях Руської держави, і всякою иньшою підданською, нпр. між князями й боярством — хоч би й найвищим. З другого боку — виникала ідея рівности князїв і їх не-служебности. Характеристично висловили сей погляд київські Ростиславичі в своїм звістнім конфлїктї з Андрієм: „ми досї уважали тебе мов би батьком з любови; коли ж ти з такими річами (роспорядженнями) прислав єси до нас, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби собі, що хочеш, а ми складаємо ся на божу волю” 4). Таким чином князї відріжняють послушність з власної волї, з моральних мотивів, від служебної залежности. Князь не може бути нїчиїм слугою, бодай в теорії; катеґорія служебних князїв витворюєть ся вже в часах упадку руського державного житя, в 2-ій пол. XIII в., хоч на практицї меньші, дрібні князї й перед тим стоять часом в дуже тїсній залежности від ”старших”. З другого боку боярин хоч би й найславнїйший все зістаєть ся лише ”підручним”, слугою князя. Коли декотрі з галицьких бояр хотїли за часів галицьких замішань переломити сю границю й засїсти на княжім столї, се викликало великий скандал і обуреннє серед князїв: боярина Володислава, що був „вокняжив ся й сїв на столї” в Галичу, дуже скоро скинено й увязнено, „бо не гаразд боярину княжити в Галичу” 5), „а й дїтям своїм і роду свому він пошкодив, по словам лїтописи, своїм князюваннєм, бо всї князї через те не хотїли його дїтей” 6).

Рівноправні в теорії, князї одначе не були рівнорядними. Значне степенованнє між них вносило з одного боку — родинне старшинство, з другого — старшинство і взагалї неоднакове значіннє й вартість їх столів-волостей. Ідея родового старшинства і взагалї родових відносин дуже широко й радо уживала ся князями для характеризовання сього степеновання й взагалї своїх відносин; тим акцентував ся чисто моральний (в теорії бодай) характер залежности князїв меньших від старших і їх рівноправність при тім степенованню. Князї мали представляти членів родини, де можуть бути старші й меньші, сильнїйші й слабші, але нема місця для панів і слуг, володарів і підручних. Тому кождого старшого князя залюбки звуть вони батьком, а себе все — „братиєю”. Патріархальні відносини батька і сина мали покривати й осоложувати відносини залежности, що укладали ся самим житєм, або й вимагали ся сьвідомо старшими князями в інтересах державного ладу. Ми бачили, як Ярослав каже свому старшому сину Ізяславу бути ”в отца мЂсто” для молодших братів і свояків; Ізяслав Мстиславич, поясняючи свою покірність Всеволоду Ольговичу, каже, що він мав його за батька, яко старшого зятя 7); Ярослав галицький, обіцюючи послушність Ізяславу Мстиславичу, називає його своїм батьком; рязанські князї „имяхуть отиємъ собЂ” Ростислава Мстиславича, і т. и. 8).

Але сї патріархальні родові відносини були властиво вже в XI-XIII в. фікцією, і в дїйсности та родова термінольоґія покривала собою степенованнє полїтичної сили — відносини більших і меньших столів, або полїтичних впливів і могутности. Родове старшинство в княжих рахунках давало права на більші столи, але хто сих своїх прав не потрапив відповідно підперти й зреалїзувати, для того вони зіставали ся „марним звуком”, бо хоч би по родовим рахункам такий князь був „старЂй в племени”, нїчого з того старшинства не виходило, і сей „старійшина” мусїв собі мовчки сидїти між „моложьшими князями”.

Нпр. Судислав по смерти Ярослава був „старЂйшим в Володимери племени”, але се не перешкодило його братаничам тримати його у вязницї, поки не постриг ся в чернцї. Старші лїнїї поміж Ярославичами — Володимиричі й Ізяславичі в другім-третїм поколїнню зійшли на третїй плян, бо не вміли задержати ся на відповіднім рівени сили й значіння, і репрезентат старшої лїнїї Володимиричів галицький Ярослав, як що йно бачили сьмо, називав своїм батьком та обіцяв їздити з усїма своїми полками „коло стремени” Ізяслава Мстиславича, репрезентанта молодшої лїнїї