Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Швейк крокував до села і, теж думаючи про полковника, дійшов певного висновку, бо пригадав, що 12 років тому в Тренто був полковник Габермайєр. Той теж так само ласкаво ставився до солдатів, а потім виявилося, що він гомосексуаліст: на курорті біля Адиджі хотів збезчестити одного кадета-аспіранта, погрожуючи йому дисциплінарним покаранням.

З такими понурими думками Швейк поволі добрався до потрібного села і без великих зусиль знайшов штаб батальйону, бо хоч село виявилося чималеньке, там була лише одна пристойна будівля — сільська школа. Її в цьому чисто українському краю побудували галицькі крайові власті для прискорення полонізації населення.

Ця школа під час війни пережила кілька фаз. Тут перебуло багато і російських, і австрійських штабів. У час великих битв, коли вирішувалась доля Львова, з гімнастичного залу зробили операційний. Тут відрізали ноги й руки, робили трепанацію черепів.

У шкільному саду за школою залишилась велика вирва від вибуху гранати крупного калібру. У кутку саду стояла стара груша. На одній її гілляці висів шматок перерізаного мотузка, на якому недавно гойдався місцевий греко-католицький священик, повішений за доносом місцевого директора школи — поляка. Священика обвинуватили в тому, нібито він був членом групи старорусів і в час російської окупації правив службу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда. Бо в той час обвинуваченого взагалі в селі не було. Він саме лікувався від каменів у жовчному міхурі на невеличкому курорті, якого зовсім не торкнулася війна, в Бохні Замурованій.

У повішенні греко-католицького священика відіграли роль кілька факторів: національність, релігійні чвари і курка. Нещасний священик перед самісінькою війною вбив на своєму городі одну з учительських курей, які повикльовували геть усе посіяне ним насіння дині.

Дім покійного греко-католицького священика залишився порожній, і кожен, можна сказати, взяв собі щось на спогад про панотця.

Один селянин-поляк відніс собі додому навіть старе фортепіано. Верхню кришку він використав для ремонту дверцят поросячого хлівця. Частину меблів, як це тоді було звичкою, солдати порубали. І тільки якось випадково залишилася у кухні велика піч із знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римо-католицьких колеґ, любив смачно поїсти і помилуватися безліччю горщиків і сковорідок на плиті і в рурі.

Для офіцерів усіх частин, які проходили через село, стало традицією варити їжу саме в цій кухні, а велика кімната нагорі правила за офіцерський клуб. Столи і стільці поназбирали у селі.

Саме сьогодні офіцери батальйону влаштували урочисту вечерю: у складку купили свиню, і кухар Юрайда влаштував для офіцерів «свинячий бенкет». Кухаря оточували різні галапаси з числа денщиків. Серед усіх інших особливо визначався фельдфебель-рахівник. Він давав Юрайді поради, як розрубати свинячу голову, щоб і для нього залишився кусень рила. Найбільше за всіх витріщав очі ненажера Балоун.

Мабуть, так пожадливо і хтиво дивляться людожери, коли з підсмажуваного на рожні місіонера стікає сало, поширюючи приємний запах шкварок. Балоун почував себе, як той молочарський пес, запряжений у візок, коли повз нього ковбасний підмайстер несе на голові кошик із свіжими ковбасками. Ланцюг ковбасок звисає з кошика на спину, так що тільки підстрибни — і схопиш, якби не ці бридкі ремені на упряжці та цей огидний намордник.

А ліверний фарш, величезний ембріон ліверної ковбаси, звалений купою на стіл у своїй першій стадії народження, так дражливо пахнув перцем, салом і печінкою.

Юрайда з закатаними рукавами був такий поважний, що міг би правити за натурника для картин, як Бог з хаосу створює землю.

Балоун не втримався і захлипав. Хлипання ці поступово переходили в плач.

— Чого ревеш, як бугай? — спитав його кухар Юрайда.

— Та згадав рідну хату, — крізь сльози відповів Балоун. — Я вдома завжди був присутній, коли робили ковбасу, і ніколи навіть найкращому сусідові не посилав нічого в дарунок, бо хотів сам усе зжерти. І таки жер. Одного разу я так напхався ліверними і кров’яними ковбасами та вуджениною, що мої близькі навіть боялися, щоб я не луснув, і ганяли мене з батогом по подвір’ю, немов ту корову, яку роздуло на пасовиську. Пане Юрайдо, дозвольте мені покуштувати цього фаршу. А потім хай мене зв’яжуть, бо я вже цих мук не переживу.

Балоун підвівся з ослону, хитаючись, мов п’яний, підійшов до столу і простяг свою лапу до купи фаршу.

Почався запеклий бій. Усім присутнім з великим трудом пощастило перешкодити Балоунові накинутися на фарш. Коли його виштовхували з кухні, він у розпачі встромив руку до горщика з намоченими в ньому кишками для ліверних ковбас, і тут вже ніхто не встиг цьому запобігти.

Кухар Юрайда так розхвилювався, що кинув услід утікаючому Балоунові цілу в’язку дерев’яних шпичок і щосили заверещав:

— Нажерися шпичок, потворо!

Тим часом наверху вже зібралися всі офіцери батальйону і, урочисто чекаючи на те, що народжувалося внизу в кухні, пили, не маючи нічого кращого, просту житню горілку, підфарбовану цибульним відваром у жовтий колір. Жид-крамар запевняв, що це найкращий і найсправжнісінький французький коньяк, який він успадкував від свого батька, а той ще від свого діда.

— Ти, шахраю, — обірвав його капітан Заґнер. — Спробуй-но ще сказати, ніби твій прадід купив його у французів, коли вони тікали з-під Москви, я накажу тебе замкнути. Сидітимеш, аж поки наймолодший з твоєї родини стане найстаршим.

Коли вони після кожного ковтка проклинали заповзятливого жида, Швейк вже сидів у канцелярії батальйону, де не було нікого, крім волонтера Марека. Він як батальйонний історик використав затримку батальйону біля Жовтанців, щоб описати про запас деякі переможні битви, які, певно, відбудуться в майбутньому. Поки що він готував деякі начерки і в ту хвилину, коли увійшов Швейк, саме скінчив писати: «Якщо перед нашим духовним зором стануть усі герої, учасники битв біля села, де на боці нашого батальйону боровся один батальйон полку N і другий батальйон іншого полку N, ми побачимо, що наш N-ський батальйон проявив найвизначніші стратегічні здібності і, безперечно, сприяв перемозі N-ської дивізії, яка мала на меті остаточно закріпити наші позиції на N-ському відтинку».

— Ось бачиш, — звернувся Швейк до волонтера, — я вже знову тут.

— Дозволь тебе обнюхати, — сказав приємно зворушений волонтер Марек. — Гм, дійсно смердиш криміналом.

— Як звичайно, — сказав Швейк, — це було всього тільки маленьке непорозуміння. А що ти робиш?

— Як бачиш, — відповів Марек. — Відбиваю на папері геройських рятівників Австрії. Але щось не