Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Золоті віки Львова збігаються в часі з епохою великих географічних відкриттів, коли мешканці Старого Світу ошелешено з'ясували для себе, наскільки екзотичним є реальне буття. Тоді ж під міськими мурами починають з'являтися перші поодинокі менеджери зі своїми дивами на показ. Хтось возив у клітці на колесах дикуна-індіанця, хтось пару лемурів, а хтось іще — фургон, заповнений мінералами, молюсками й ембріонами. З кінця XVI століття особливим розпорядчим актом їм дозволяють заходити в місто. Що стосується пересувних звіринців, то їм трохи згодом відвели достатньо простору на Погулянці (тоді ще не парк, а приміський ліс). Там вони могли безперешкодно напувати тварин із джерел Полтви, а точніше її притоки Пасіки. Починаючи з другої чверті XVII століття, Погулянка, ніби тропічні джунглі, сповнюється ревінням і вищанням сотень фантастичних істот. Гіпопотами, слони й носороги витоптують ущент її зелені галявини. Пантери і гепарди стрибають по деревах. Папуги й мавпи влаштовують багатогодинні тріскотливі пересварювання у верховіттях.

Приблизно в той самий час, тобто ближче до середини XVII століття, у Львові вперше зупиняється мандрівний цирк «Ваґабундо» — напрочуд барвисте інтернаціональне зборище всіляких унікумів, яке відтоді ще протягом трьохсот років не покидає меж Центральної Європи, іноді, щоправда, зникаючи на цілі декади. Усе, що загалом відомо про цирк, можна викласти кількома реченнями. Його структура була династійною — таким чином, його актори століттями носили одні й ті самі прізвища. Директори ж завжди призначались Інвестором[68], особою, що її ніхто й ніколи не бачив: кажуть, наче вона заправляла всім, сидячи безвилазно десь у швейцарському кантоні Валліс, на батьківщині циркового ремесла. Останній з директорів, Ананда, вчинив нечуваний переворот і, скинувши тодішнього Інвестора, заволодів цирком особисто. Але це трапилося напередодні остаточного краху, коли всій трупі довелося рятуватися від політичних репресій утечею за океан.

Роман про їхні останні часи міг би називатися просто — «Цирк «Ваґабундо».

Починатися ж він міг би так: «Аномалії мандрували світом і ніяк не могли оминути Львова. Аномалії тяглися до найбільшої аномалії, що звалася Львовом».

З Лемового «Високого Замку» випливає, що він у своєму дитинстві бачив останніх могікан з «Ваґабундо». Він пам'ятає, як «подвір'ями того часу кружляли незліченні штукарі, пожирачі вогню, акробати, співаки й музики, а також справжнісінькі катеринники, з котрих не один мав навіть папугу, що витягав папірці з ворожбою». Річ у тому, що на описуваний Лемом період від цирку було відлучено певне число акторів.

Відлучені самозванці (саме про них роман) заволодівають цирковим архівом, у якому зібрано:

магічні інструкції щодо чаклунських і гіпнотичних сеансів, таємні плани підземних сполучень у в'язницях, монастирях, фортецях і банках 111 найважливіших міст,

десятки мап, саморобних і друкованих, із зазначеннями місць, де закопано найлеґендарніші скарби;

тисячі сторінок компромату на чільних міських діячів і політиків усіх епох;

інша езотерика — як наприклад, чарівні палички, вінілові диски з голосами духів, відьомські люстерка, в яких можна оглядати порноролики, корені мандраґори, зібрані під шибеницями на Гицлівській горі.

Архів цирку «Ваґабундо» увесь міститься в одній валізі. Зрозуміло, що це найцінніша валіза на світі.

Тут знову доречно згадати свідчення Лема, який пише про «мініатюрні мандрівні цирки від чорного ходу, що здатні поміститися з усім реквізитом (фехтувальні булави, гирі, меч для ковтання) в одній-єдиній, до того ж добряче потертій валізі із штучної шкіри». До речі, такі валізки я бачив ще наприкінці шістдесятих. Але тоді їх носили вже тільки божевільні.

За валізою з архівом, ясна річ, полюють. При цьому існує щонайменше чотири сторони, які прагнуть її перехопити. Це служба безпеки, приватне детективне бюро, індійський брахман-проповідник і нащадки першого Інвестора. Самозванці, яким щоразу вдається вислизнути і замести сліди, врешті настільки заплутуються у власних конспіративних заходах, що гублять валізку десь на міському звалищі неподалік Збиранки і Грибовичів, де її розтягують бомжі.

У романі місто перетвориться на перманентний гіпнотичний сеанс або суцільний атракціон, підозріло дешевий і демократично загальнодоступний, з парковими оркестрами, джазом, першим звуковим кінематографом та механічними ляльками. Місто в романі — це запаморочливі каруселі, палац привидів, бочка сміху, криві дзеркала, незліченні кіоски та кабінети, де скуповуються наївні й зачаровані душі приміського пролетаріату.

В останній сцені цирк виявиться блошиним, а всі перипетії роману — галюцинацією хворого скарлатиною школяра, що прогулюючи уроки в луна-парку, забрів до павільйону розваг і задивився на шоу дресированих бліх.

Місто-дурисвіт

Львів і гроші — вічна тема.

Гроші йдуть назирці за спокусами. Якщо місто наповнюється спокусами, то в нього входять гроші. Що більше спокус — шинків, борделів, цирків і казино, то більше грошей. Після того як досягається певний пік, це починає діяти у зворотному напрямку. Спокуси породжують гроші, а гроші спокуси. Відтак вони, спокуси і гроші, вже ототожнюються. Нагромадження грошей перестає означати що-небудь і стає самоціллю, відвадити від якої не може ні смерть, ні інфляція. Саме це і трапилося зі Львовом. У ньому гроші відокремилися від буття і звелися над ним своєрідним абсолютом.

Насправді ж у силу свого розташування в нещасливій частині світу Львів є переважно бідне місто. Бути перехрестям усіх торговельних шляхів, як виявилося, не означає всерйоз розбагатіти на цьому. Особливо коли переходиш з рук у руки (ще один Київ?) по дванадцять разів за століття, і ці руки лиш те й роблять, що обдирають тебе до останньої нитки.

Культ грошей і бідність є дуже небажаним поєднанням.

Саме через нього у Львові змістився фокус цінностей і спокусами почали вважати те, що насправді є засадничими людськими потребами — дах над головою, вода у крані, опалення, мінімальна влаштованість побуту. Махлювання з цими потребами виявилось улюбленою справою багатьох поколінь. Так у Львові виник цілий клас мешканців міста, що тільки й існують з обману подібних до себе невдах. Дорожнеча Львова, нічим не виправдана й нахабна, була провідною темою всіх без винятку листів, депеш і звітів, що їх завжди розсилали й досі розсилають по всіх усюдах шоковані прибульці.

Я навіть не уявляю, що діялося б, якби Львів міг приваблювати чимось більшим, ніж він має в собі. Якби йому дано хоча б соту частину атракцій Венеції, хоча б двадцяту Праги чи десяту Відня!

(До речі: так і перекидається ще