Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Але якби мова йшла тільки про дорожнечу! Справою честі для кожного маклера зі Львова є не тільки якнайбільше здерти, але і якнайбезбожніше обвести круг пальця.

Львів поза будь-яким сумнівом є містом із власним кримінальним обличчям. Його дослідники[69] проте відзначають суттєве переважання м'якої (лагідної) злочинності, зосередивши її в чотирьох різновидах:

уже згадане щойно шахрайство в його максимальній амплітуді — від краплених карт і до продажу помешкань, що їх не існує у природі,

фальшування, підробки — і навіть зовсім неочікуваних речей; не тільки монет, коштовних каменів чи цінних паперів, до чого всі звикли, але й, наприклад, воску, олії, перських килимів, рідкісних рептилій, кокаїну, інших ліків,

хуліганство,

проституція.

Не знаю, чи два останні загалом належать до злочинності — на мій погляд, самі по собі ні, хоч ситуативно й межують із нею. Натомість я додав би сюди ще й п'яту лагідну форму — убивство через отруєння. Вона, хоч і може розглядатись як підвид фальшувань і підробок, в силу фатальності своїх наслідків набуває цілком самостійного значення. Саме в ній міщани Львова досягли протягом століть особливої філігранності, що завдяки їй скоєні ними отруєння офіційно такими навіть не вважаються. Існувала б їхня справжня статистика — ми б жахнулися.

Безпосередніми виконавцями цих злочинів є зазвичай рідні та близькі жертв. Натомість усе необхідне — консультаціями починаючи і вбивчими препаратами закінчуючи — вони отримують від групи шкідників-аптекарів, які здобувають на цьому захопленні місцевої людності неабиякий зиск.

У романі під назвою «Летарґія» молодий амбітний детектив із Відня, права рука директора міської поліції Леопольда фон Захер-Мазоха Старшого, звертає увагу на підозрілий ланцюг із п'яти-шести смертей. Знані міські достойники один за одним покидають цей світ за вельми схожих обставин — вони просто засинають і не пробуджуються. Лікарі щоразу констатують серцеву недостатність, але нашого детектива такий висновок не влаштовує. Тим більше, що він правдами й неправдами, зіштовхуючи лобами ближчих і дальших родичів, усяких інших спадкоємців, єврейських та вірменських лихварів, добрих католиків, заздрісних уніатів, а найголовніше — аптекарів-конкурентів, натрапляє на слід одного й того ж рідкісного фармацевтичного препарату, що ним начебто користувалися від якихось болячок померлі. Детектив-герой випробовує його на власному організмі, прийнявши мінімальну дозу — і прокидається вже у труні під свіжо висипаною могилою на Личаківському цвинтарі. Значить, його так само взяли за померлого і поховали! Готовий до такого розвороту подій, він попередив кількох підлеглих, аби на випадок його можливої смерті «від серцевої недостатності» про всяк випадок поклали у труну сокиру й заступ. З їхньою допомогою він серед глупої цвинтарної ночі виламує віко і відкопується. Таким чином, у нього в кишені склад злочину. Він рішуче добивається згоди генерал-губернатора на ексгумацію всіх п'ятьох чи й шістьох тіл. Кожне з них знаходять у драматично перекрученій позі, що свідчить про поховання живцем. Відтепер шлях до істини відкрито _ хімічний аналіз укупі з нескладними слідчо-процесуальними діями швидко приводять на лаву підсудних злочинну групу т. зв. «лаборантів» з аптек «Під чорним орлом» та «Під золотим оленем». Однак не це головне.

Головне — ті видіння, що оточують нашого детектива упродовж його 70-годинного сну у труні, його блукання іншим боком буття, муки і поневіряння в підземній країні. На останній сторінці читачеві на мить має здатися, що насправді герой не прокинувся. А вдале розслідування і справедливий засуд винних у фіналі — всього лише метафоричне попередження на тему Страшного Суду.

Місто-кат

Згідно з прадавнім і дуже хибним уявленням людської спільноти, будь-яка криміногенність виправляється відповідною та співмірною їй правоохоронною машинерією, двигуном якої є репресії, зокрема, фізичне насильство. Виконавцем (я ще повернуся до цього слова) останнього є, зокрема, кат. Попри свій офіційно затверджений статус легітимізованого вбивці, представники цього фаху ніколи не тішилися відчутною теплотою й пошаною з боку співгромадян — швидше навпаки. Катів обходять десятою дорогою, з ними, якщо вже й (нікуди подітися!) вітаються, то хоча б не ручкаються.

Функція ката не стільки в покаранні, скільки в залякуванні — от у чому річ. І кожен посполитий незлочинець добре це відчуває.

У містах Європи катів забезпечували житлом на віддалі від решти людей. Ніхто ж не хотів мати коло себе аж такого непростого сусіда. Хто в Зальцбурзі дивився з висоти Чернечої гори на захід, зрозуміє, про що я. Самотній як палець будиночок посеред лугу втілює всю меланхолійну відірваність катівського призначення.

У Львові катів селили не аж так драматично — наприклад, поміж мурів Галицької брами. «Поміж» означає, що Галицька брама була подвійна, зовнішня і внутрішня. Таким чином, і кат опинявся поміж — трохи в місті і трохи поза ним. Зважаючи на цей компроміс, можемо підозрювати, що і в ручканні львів'яни не надто наслідували моральні імперативи європейських міщан. Швидше за все при зустрічі вони таки подавали катові свою і міцно стискали його руку на знак лояльності. Але щойно розпрощавшися з ним, бігли чимдуж до одного з фонтанів на Ринку, щоби привселюдно відмитися.

І тільки Іван Підкова, страчений у Львові 1577 року, заповів, що навіть після відсічення йому голови кат не сміє торкнутись його і пальцем. Однак Іван Підкова є львів'янином лише в дуже вузькому сенсі — завширшки з горло, на яке його скарали. Насправді він козацький гетьман і молдавський господар. Тож і замашки в нього відповідні.

Передісторію його львівської страти я перекажу близько до тексту[70], але власними словами.

Того злощасного року він з козаками-братчиками налетів на Молдову, спритно, як йому здавалося, вписавшись у чергову для тієї країни громадянську війну. Після розгрому господаря Петра Кульгавого Підкова захопив Ясси і заявив, що віднині господар у домі та краї він. Турецький падишах Мурад, що кришував Кульгавого, був жахливо роздратований цією новиною і негайно вислав на Підкову велетенське військо. Зрозумівши зненацька, яку дурницю він утнув, Підкова з хлопцями пустився втікати на терени Рес Публіки. Але щойно він перетнув кордон, як його було схоплено і відетаповано до Львова. Падишах зупинив наступ війська, проте написав королеві Стефанові Баторію, що вимагає для Підкови привселюдної страти. У противному разі — військо ще не розпущене — рушить на Рес Публіку війною. Король, хоч і симпатизував Підкові, змушений був на ультиматум пристати. Не виключено, що він сподівався замутити якусь комбінацію, наслідком