Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Передбачивши це, падишах Мурад поставив додаткову вимогу: страта має відбутись у присутності його спеціального посланця, котрий згодом підтвердить факт особисто йому, падишахові. Король і тут не мав куди подітися. Долю Підкови було вирішено.

Роман, що закрутиться навколо цієї події, матиме форму щоденника, автором якого є той самий високий турецький посланець — якийсь Мустафа, Мухамед чи Ібрагім. Роман міститиме опис його подорожі зі Стамбула до Львова, а тоді — кількаденного перебування у Львові. Міська управа, згідно з розпорядженням короля, приймає його з усіма належними почестями і влаштовує привітальний банкет. Подальші дні та ночі падишахового посланця минають не менш насичено: учти, карти, дівчата-флейтистки і кастровані хлопчики, лазня, фіміам, гашиш. Автор щоденника, винятково спостережливий, чутливий і жвавий розумом тип, нотує свої враження до мінімальних дрібниць. Його прогулянки містом — це своєрідна еницклопедія стороннього. Ближче до остаточної дати з його записів однак починає струменіти незрозуміла тривога.

Настає 16 червня 1578 року — день публічної страти. Король, що начебто з тієї ж нагоди прибув до Львова, рано-вранці покидає місто під приводом полювання. Площа Ринок переповнена охочим до повчальних видовиськ людом. Підкова на ешафоті поводиться бездоганно і виголошує жорстку промову загальним чином про те, що його козацька кров багато кому з присутніх ще віділлється. Насамкінець він просить про дві речі. Перша: його братчики, відмоливши та вмивши тіло, повинні безборонно вивезти його з міста. Друга: кат не повинен його торкатися. Ковтнувши вина і змовивши молитву, Підкова наготувався до смерті, але катові заважає його комір. Підкова виконує останню катову волю і рішуче відриває комір від сорочки. Минають лічені секунди — і кат звершує свій обов'язок. Оповідач бачить усе зблизька — для нього влаштовано окреме дощане підвищення, з якого він уважно спостерігає, оточений потрійним кільцем охоронців-татар.

Далі трапляється несподіване. Майже водночас із відлітанням Підковиної голови і червоним фонтануванням тулуба завалюється під вагою збуджених роззявляк прибудова до ратуші — щось на зразок тимчасової трибуни для спостерігання за стратою. Зчиняється жахна веремія, десятки людей розчавлено під уламками, площа починає двигтіти панічним ґвалтом. Посланець падишаха встигає побачити, як міський урядник демонструє на три сторони світу Підковину голову. Але що з нею відбувається за хвилину по цьому, він уже не бачить за розбурханим натовпом і стовпами куряви.

Голова зникає[71]. Посланець, який мав доставити її до падишахових ніг у спеціальному контейнері, опиняється в тяжкій скруті. Свідомий того, що не виконав місії, посланець падишаха (аж тут мимохідь з'ясується, що він потурчений грек-кіпріот) замовляє у Львові фальшиву голову, але внаслідок цілого ланцюга фатальних непорозумінь сам стає жертвою власного замовлення. Коли він дізнається, що фальшивого Підкову мають приготувати з нього самого, рятуватися втечею вже пізно. Його татарська охорона розбіглася, він чує кроки вбивць на сходах. Останні слова його щоденника (вони ж — і роману) являють собою 20-й аят 69-ї сури Корану «Аль-Хакка»: «Я вірив у те, що мені виставлять рахунок». Роман матиме ту ж назву, що і згадана сура — «Неминуче».

* * *

Як і в усіх інших містах, кати у Львові не тільки страчували, але й тортурували. Справа вважалася розслідуваною до кінця, якщо звинувачуваний сам у всьому зізнавався. Значення ката у слідчому процесі ставало вирішальним. Його ключова місія — такого собі посередника між суддею і підсудним — створювала йому образ найвірнішого слуги для першого і найближчого друзяки для другого. Найвищим фаховим досягненням ката вважалося зізнання жертви, отримане без тортур, а як наслідок самої лише попередньої демонстрації того, якими ці тортури можуть бути. Найуспішніші львівські кати — це так звані кати-демонстратори[72]. Відходячи на заслужений спочинок, вони любили похизуватися: «Ці руки нікого не кривдили».

До речі, про руки. Певного спекотного липня ми з Віктором кілька днів поспіль проваландали зневодненим Львовом у пошуках друзів і подруг. Одним із побічних наслідків тієї мандрівки дворами, пивницями і піддашшями стали мої «Липневі начерки подорожнього», серед яких є «Ребро», а в ньому — «руки останнього ката по дванадцятім вироку».

Котрогось із днів ми забрели до Музею історії хвороб, який тоді називався музеєм патологічної анатомії. Там, поміж безлічі всіляких жахних аномалій на зразок уп'ятеро збільшених сердець різників і закоханих, «обвислих легень курців, трубачів і склодувів» чи «меланхолійних пияцьких нутрощів» (печінка!), нам на очі трапилась і ще одна прикметна посудина, де у фізрозчині зберігалися руки останнього львівського ката. За легендою він сам заповів їх медичному факультетові, а через нього й вічності.

Те, що згаданий кат означив себе як останнього, може здаватися дивним. Цілком зрозуміло, що як професія катівство мусить мати свою хронологічну межу. Як посада при магістраті — тим більше, її, напевно, й мав на увазі той добродій, пишаючись власною остаточністю.

Але як покликання катівство хронологічних меж не має. І навіть якщо, ліквідувавши посаду та фаховість, усунути з обігу саме слово «кат» і замінити його «виконавцем»[73], суть покликання не зміниться.

Я звертаюся до певного дослідження, що присвячене виконанню смертних вироків у Львівському слідчому ізоляторі, леґендарно-горезвісних Бригідках. Ідеться про часи повоєнного еСеСеСеРу — і до моменту, коли смертну кару було врешті скасовано. При цьому я дізнаюся, що Львів і в ньому Бригідки були єдиним на Західній Україні центром виконання смертних вироків. Не Франик, не Чернівці, не Коломия, не Луцьк, не Дрогобич, не Ужгород.

«Смертників тримали на посту № 1 — пишуть автори дослідження, — кожного в окремій камері. Страту виконували вдень, але тоді, коли працювала саме спеціально відібрана зміна (ось воно — покликання! — Авт.). Ув'язненого про це не повідомляли. Один із контролерів-виконавців виводив його з камери. В ув'язнених рідко виникали якісь підозри щодо години «ч», оскільки час від часу їх кудись викликали. За спиною клацали кайданки. Якщо дивитися на будівлю СІЗО з вулиці Городоцької (так, я дивився! — Авт.), то пост № 1 розташований справа на першому поверсі. Засудженого вели коридором на інший бік будинку через особливі двері у стіні (нині їх замурували). Коридор придумали для того, щоб засудженого до страти не вести на очах у всіх. Контролер переважно вів із ним розмову, жартував (той самий друзяка! — Авт.), щоб відволікти і розвіяти підозри. По дорозі вони минали ще кілька дверей і доходили до сходів, які вели на верхні поверхи. А там, під решіткою та сходами, був невеличкий вхід до підвалу. Ув'язненого зводили вниз, де на нього чекали члени комісії. Підвал був невеликим, із трьох