Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Холодний Яр 📚 - Українською

Читати книгу - "Холодний Яр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Холодний Яр" автора Юрій Юрійович Городянин-Лісовський. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 131
Перейти на сторінку:
трупи — будьоновці, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття поздіймали товариші. Забрані також кращі сідла з убитих коней. Кубанець оглядає трупи:

— Донці та калмики... Кубанці — от там більше буде, де наш полк атакував.

Ближче до ліса — мережка трупів густіша; групами і в одиночку, будьоновці й партизани. Праворуч видніли сліди густого рукопашного бою. Направляєм туди коней. На невеликій площі — з півтори сотні порубаних — двічі більше будьоновців, ніж вороновців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона; мав надрубане ще давніше вухо. В боці коня стирчала зломана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.

— Є тут! — крикнув Андрій. — Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!..

Ворон, без зброї, в окровавленій одіжі, роззутий — лежав навзнак з розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крови. Задерев'янілі руки — зігнуті на груди, між посіченими пальцями — зложені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.

Всі були переконані, що то якийсь вороновець переховався щасливо живий або ранений у гайку, а вночі розшукав свойого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею вночі, про її замір відвідати побоєвище. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини.

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в памяти українського народа. Ніхто із нас не знав ні його імени, ні дійсного прізвища; знали лише, що Ворон і багато із тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу — походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків хліборобили, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.

— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.

Відставимо до Мотриного монастиря — одізвався Петренко. — Колись Василя Чучупаку туди перенесем.

Чорнота заперечив рухом голови:

— Не можем Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг — хай з товариством спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска — я вас дожену.

Коли від'їхали парусот кроків — оглядаюся. Мій побратим клячав коло Ворона, заглиблений в молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, соромливо відвертаючи набік обличчя: понурий медвідь мав червоні від сліз очі.

В гайку ще більш понуро. Вирвані трьох і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки — трупи двох молоденьких дівчат, що їздили з загоном Ворона як розвідчиці. Одіж на них порозрізувана шаблями — «товариші» потішалися виглядом мертвого дівочого тіла. Старий тавричанин — батько одної з розвідниць, що веселив нас якось на одній із стоянок у Черкащині рибацькими байками — лежав по другий бік тачанки. Осторонь, знайоме обличчя начальника кулеметів загону з одірваною по коліно ногою. На виску рана від кулі, над нею чорні цятки пороху, що застрягли у скірі при пострілі зблизька. Цей — власною рукою і револьвером підписав останній рахунок.

Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за корчем застогнав. Всі здрігнулися:

— Ранений?!

— Кінь. — Буркнув Чорнота.

Об'їжджаю корчі. Біля партизана, якому бракувало пів голови, лежав доброї породи кінь з переломаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилено голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно раненого коня, що плаче зовсім «по людськи», як плаче хвора дитина. Злажу з коня і, витягнувши «кольта», прикладаю коневі до чола. Не було сумніву, що шляхетна тварина розуміла мій замір. Очі коня дивилися на мене з глибоким сумом і ще глибшою покорою долі. Стиснувши серце, віддаю стріл і не оглядаючись повертаюся до свого «сірого», що нервово здрігнувся. Витерши рукавом дурні очі, що непрошено змокріли, вискакую в сідло.

З почуттям болю й гордости в душах, від'їжджаємо з побоєвища.

Хмара їде до близького села залагодити справу з погребленням вбитих та взяти поживи для коней і козаків. Ми їдемо просто до бригади.

Підкріпившись хлібом і салом та підгодувавши по повороті до лісу Хмари коней, вирушаєм лісовими дорогами до села, кілометрах у десяти звідтіль. На ночівлю стаєм у тому селі. Ранком прибув селянською підводою один із висланих Хмарою розвідчиків. Сільськими дорогами на Єлісаветград іде навантажений обоз однієї з будьоновських дивізій. Розрахувавши його рух, можна перехопити на хуторах кілометрах у дванадцяти від села, де ми перебували. Розвідчик зустрінув загін Кобчика, що з трьома десятками кінних партизанів, одягнених уже в будьоновську уніформу, крутився між переходячими червоними частинами і «ліквідував» малі групки ворога. Кобчик поїхав уже на ті хуторі, де слідкуючи за шляхом, дожидатиме нас. Сам обозові ради не дасть, бо на возах їде зо дві сотні озброєних червоноармійців, є кілька кулеметів.

Наша піхота виступила із села до ліса. Об'єднана кіннота й тачанки рушили риссю переймати обоз.

Кобчик дожидав на умовлених хуторах, заховавши загін поза будівлі. Обоз ще не переходив. Переїжджали шляхом окремі верхівці й підводи, та їх не займали, щоб не зрадити своєї присутности. Заскочив було на хутір якийсь калмик-будьоновець, молока напитися. Уже закопали в стайні, так що й господар не бачив.

Партизани Кобчика виглядали імпонуюче. На переході будьоновців загін добре «підлатався»: хлопці мали першорядні коні, сідла й зброю, усі були добре одягнені, у шинелях і рогатих шапках - будьоновках. Лише сам Кобчик був одягнений у скіряний комплект із скіряним летунським шоломом на голові.

Приглядаюся до голосного в степу ватажка партизанів, як він на височенному вороному огерові скакав через пліт, щоб задемонструвати нам «новокупленого» у будьоновців коня. Малого росту, з розставленими в їзді ліктями, з гострим носом і поглядом — Кобчик дійсно нагадував свойого одноіменника — малого степового хижака — пострах мирних пернатих мешканців степу.

Довелося досить довго ждати, поки роз'їзд Кобчикових «будьоновців» повідомив, що голова обозу вже видніється на шляху.

Приймаємо рішення:

Розбиваєм своїх триста верхівців на шість групок з таким розрахунком, щоб кожна занялася підчас нападу одним відтинком, бо-ж задні підводи могли завернути і втекти. Кінець взяв

1 ... 77 78 79 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодний Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Холодний Яр"