Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Вони — туси Вангбо, — сказав я.

Вона повідомила мені, що її рідні краї ще південніше. Далі нам не було про що говорити, оскільки ніхто з нас не знав, із чого починати. Я розглядав шафу, а Янгджома — свої руки. Я побачив у шафі потрібну мені річ — вона була затягнута жовтим шовком[112] і лежала між іншими, важливими й не дуже важливими речами. Однак я ніяк не наважувався вільно підійти, відкрити дверцята шафи й узяти звідти історію перших поколінь нашої родини. Скрізь у кімнаті відчувався присмак пороху, тож я сказав:

— Гей, цю кімнату не завадило б гарненько підмести.

— Слуги приходять сюди щодня, але не виконують роботу добре, — сказала вона.

Знову запала мовчанка.

Я і тепер звернув свій погляд на шафу, а вона — на свої руки. Раптом вона посміхнулась і запитала:

— Ти, мабуть, прийшов у справі?

— А як ти дізналася, я ж не казав цього?

— Іноді ти видаєшся розумнішим за всіх, — знову посміхнулася вона, — однак зараз ти виказав справжнісінького дурня. Якщо твоя мати така розумна, як же ти в неї такий народився?

Я не знав, я поводжуся як розумна людина, чи як дурна, тож збрехав, що колись давно забув тут одну річ. Вона спитала, невже дурні теж брешуть, і попросила вказати їй ту річ, яка мені потрібна. Я не наважувався вказати, тоді вона підійшла до шафи й вийняла з неї той пакунок із жовтого шовку.

Далі вона, тримаючи його обома руками, присіла переді мною й прямо на мене здула з нього порох, аж я доволі довго не міг розплющити очей.

— Гей, — сказала вона, — тільки погляньте на мене, ледь не зробила з панича сліпого!

Говорячи так, вона наблизила до мене своє тіло й почала язиком злизувати з моїх очей порох. У той момент я подумав, що розумію, чому батько колись так кохав її. Її тіло оповивав тонкий аромат орхідей. Я простягнув руки, щоб обійняти її, однак вона зупинила мене й сказала:

— Пам’ятай, що ти мій син!

— Ні, — відповів я й додав: — На тобі є справжній запах квітів.

— Це мене й занапастило, — відказала вона.

Вона розповіла, що дійсно носить на собі справжній запах квітів, і що це в неї — від народження.

Потім вона втиснула той пакунок мені в руки й сказала:

— Іди швидше, щоб ніхто тебе не бачив. І не потрібно казати мені, що це — не історія вашої родини.

Щойно я вийшов з її кімнати, як квітковий аромат відразу ж зник. А коли я вийшов на сонце, зникло й те дивовижне відчуття, яке залишив на моїх очах її язик.

Я разом із Аїром-молодшим пішов до в’язниці віддати книгу.

Вангбо Єшей сидів під маленьким віконечком і тримав обома руками свою голову. За ніч його волосся виросло напрочуд довгим. Аїр-молодший вийняв пакунок з ліками, однак арештант, гакаючи, відкрив рот, щоб показати нам, що з його переполовиненого язика вже зійшли кров'яні струпи й лікарський порошок, якими їх присипали, тобто рана затяглася. У нього знову був язик, хоча й не цілий, однак все ж таки язик. Аїр-молодший знову посміхнувся й поклав назад у свою торбинку пухирець із ліками, витягнувши натомість пляшечку меду. Потім він узяв маленькою ложечкою трохи меду й мазнув ним по язику Вангбо Єшея, на обличчі в того відразу ж з’явився радісний вираз.

— Поглянь, — сказав Аїр-молодший, — він може розрізняти смаки! Значить, його рана загоїлась.

— А говорити він може?

— Ні, — сказав Аїр-молодший, — не може.

— Тоді не кажи мені, що з його язиком уже все гаразд. Якщо це називається нормальний язик, тоді я накажу твоєму батькові відрізати тобі язик. Все одно катові не потрібно говорити.

Аїр-молодший слухняно стояв збоку, нічого на це не говорячи.

Я вийняв з-за пазухи книги й поклав їх перед Вангбо Єшеєм, який щойно скуштував меду.

Вираз радості після смакування меду відразу ж зник з його обличчя, він насупився, побачивши книжки.

— Відкрий і подивись, — сказав я.

Він хотів щось мені сказати, однак відразу ж усвідомив, що вже немає того «інструменту», яким говорять, тож тільки покачав головою, із виразом болю на обличчі.

— Відкрий все ж. Це не ті книжки, що ти думаєш.

Він підняв