Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 78 79
Перейти на сторінку:
досі. Бо де я до того бував? Усе життя в селі, а тут тільки злигодні й робота, і нудьга безпросвітна, бруд і темнота, доноси й обкрадання людей… А за той час, що я був у війську, пройшов багато земель, набачився такого! Тут люди, Маринко, побудували рівні дороги, вони вже їздили на трамваях, жили у зручних будинках, освітлювали кімнати електрикою… і їх ніхто так гірко не кривдив, як нас на Україні… Я бачив трупи жінок, хоч і понівечені, і мертві, та вони були красиві – у гарних світлих суконках, кучеряві… І порівнював я цих жінок із нашими – убогими і темними, замотаними у ганчір’я, із босими й порепаними ногами…

– Таке добро нам принесли совіти… Пообдирали людей до нитки, наклали штрафи, загнали у колгоспи…

– І я тоді вирішив: ніколи більше не повертатись до Радянського Союзу. Я вирішив, Маринко, бути тут.

– А як же ми? Як же я… Я ж зосталася сама, з дітьми! Он Мирося тебе й не бачила…

– Твого листа я отримав, – узяв мене за руку Ілько. – Я вже знав, що у нас народилася дочка, я ж відправив їй благословення із Петром.

– А він, – кажу, – став мені за кума, хрещеним батьком для Миросі.

– А я вирішив, що тут зостанусь. Хоч мертвий, але вільний! Ще отримав медаль «За взяття Кенігсберга», мені її прикололи до сорочки… А тоді, думаю, як діти виростуть, то заберу тебе з собою, і будемо вже разом. По-іншому, Маринко, я не міг… Не міг повернутися калікою до тебе…

– А я чекала!.. Хоч ти й був останнім часом до мене не дуже добрим, – дорікнула.

– Прости мене, Маринко, я тебе гірко ображав. Але… Таке життя було прокляте! Робота та й робота, пуста й невдячна, не було у моїм житті ні найменшого просвітку, ні радості. Не мав я ніякої надії, що колись воно стане краще. А ще мучила мене гризота, бо розумів, що занапастив тобі життя…

– Не ти занапастив, занапастили владні люди, які пов’язали нас по руках і ногах, установили свої закони, не дали жити. А ще батьки…

– Але ж я чоловік! Але ж як брав тебе, Маринко, молодою, то хотів тоді, аби ти біля мене зазнала щастя! Я ж обіцяв тобі… А тут таке… От від безвиході і пив – бо так тоді робили усі чоловіки у нашому селі, ти ж пам’ятаєш?

– Пам’ятаю…

– Тільки жінка могла б урятувати від того отупіння. А ти? Замучена роботою колгоспниця, не могла мені дати ніжності. От і… Але пробач, прости мене, моя Маринко. Я так гірко каявся про всі мої знущання над тобою, коли ішов у гурті таких же, як і я, гнаних війною на загибель. Ми всі тоді говорили про своїх жінок… Про тебе тільки й думав, коли лежав у госпіталі, на чужій землі, під чужим небом, із перебитою спиною. Той страшний біль терзав мені тіло, але ще більшого болю завдавали спогади про мої кривди над тобою. Я аж скреготав зубами! Медсестри думали, що то мені боліло тіло, але я шкодував про безпорадність, про моє збайдужіння тоді, коли ще був здоровий. Усе ж могло б бути не так! Прости мене…

– А я тебе й не виную, вже давно простила… – кажу, а сльози так і покотилися з очей.

– Ще так багато маю розказати! Та й ти мені… Але мені вже час рушати, – раптом каже Ілько. А потім устав і простягає руки. – Збирайся, Маринко, та й підемо зі мною!

– Вже діти наші й правда виросли, – кажу Ількові. – І що ж воно виходить? Це ти по мене приїхав чи як?

– Авжеж, по тебе!

Я й встала… А тоді враз схаменулась.

– А дівчата? – подивилася чоловікові пильно в вічі. – Вони й не знатимуть, що ти приходив! А як тебе Мирося видивлялась! Вона ж у кожному чоловікові свого батька впізнавала! Все життя… Та й хіба тобі самому не цікаво було б на своїх дорослих дітей подивитися? Може, таки давай на них ще трохи зачекаємо?

– Не можу я більше вже чекати, Маринко, – каже мені на те Ілько. – Колись ми з дітьми ще побачимося, неодмінно. А тепер – мушу зараз же й рушати! А ти вирішуй: або ще тут зостанешся, або підеш зі мною.

– Так дуже поспішаєш?… Ну що ж… Віджила я у цьому селі своє, та й на цьому світі.

Я подала йому руки, і в цей момент почула, як за вікном рипнула хвіртка: прийшла котрась із дівчат…

Прощавайте, діти!


14.10.2015 р.

Черкащина

Словник нетипової лексики

Бум – машина, що підіймає бортові машини і грузить із них буряки.

Вальки – цегла із сирої глини, замішаної на житній полові.

Виспа – глибокий яр, у якому ростуть чагарники, дерева.

Гарба – дуже довгий дерев’яний віз, запряжений биками.

Зовиця – рідна сестра чоловіка.

Кагелко – вузьке місце під комином, практично

1 ... 78 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"