Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Метушилася погоня від однієї річечки до іншої, а втікачі були вже далеко. Зустрівши будь-яке, навіть найменше джерельце, Булах і Сивий не лінувалися пробігти по ньому зайву сотню-другу метрів, а на березі обробляли слід тютюном або хвойною настоянкою.

– Ну-у-у, а-ар-р-ртисти-и-и! Ну-у-у, ци-цир-к-кач-чі-і-і! – видихав хто-небудь із солдатів, копіюючи начальника табору, і не зрозуміти було, чого в цьому вигуку більше – осуду, захоплення чи злоби.

Важко втікати неходженою тайгою. Наздоганяти ж – ще важче. У втікачів напрямок завжди правильний, навіть якщо збилися зі шляху; а в погоні, у тих, хто втратив слід, не злічити шляхів-доріженьок буреломним бездоріжжям. Та й «лижню прокладають» мужики дивно. Так ще не втікали. Зазвичай тримаються найкоротшого шляху до залізниці, до людей, а голуби-сизокрили рискають тайболою, мов поранений звір, або стрибають, як заєць, що тікає від рудохвостої.

День, третій, п’ятий минули в розгадці хитросплетінь. Солдати вже не жартували, частіше супилися, згадували Бога, матерів, дідусів і бабусь. Нескінченні тягуни-підйоми й спуски, нетрі й драговина вимотували найвитриваліших. Через тиждень Бугров залишився лише із сержантом – інші відстали або збилися зі сліду. Судячи з попелу від багать на місцях ночівель, погоня відставала від утікачів днів на два.

– Усе одно догстанемо, – цідив крізь зуби сержант, ворушачи носком чобота крихітні багаттячка. – Погляньте, товаришу копітане, усе чащєє на перекур стають та чаї ганяють.

– Дістанемо. Може, й дістанемо, – задумливо згодився Бугров. Потім пояснив упевнено: – Одначе не для чаїв багаттячко. Шліхи сушить Булах. Алмази свої шукає.

Капітан не помилився. Уже з першого дня втечі, коли знесилений напарник відпочивав, зек-геолог устигав промити шліх і розглянути під лупою темно-сірий осад. Він розумів, що затримуватися безглуздо; судячи із залишку шліху та породи, тут родовищем і «не пахне»; але через кілька тижнів побачив-таки у вимитому шліху обкатаний темно-кривавий піроп. Булах не квапив напарника, а обстежував усі відгалуження річечки.

Не десятки, а сотні, тисячі метрів пронесла вода кристал, якщо обкатала його майже до кулі. Дрібні кристали не вижили, їх зруйнували відстань і час, а цей добіг майже до гирла. Спробуй тепер відгадати-знайти, звідки його винесла вода з материнської породи. Сюди якщо не партію, то хоча б загін кинути, щоб прошліхувати річку до останнього відрога.

На алмазне родовище геолог не розраховував, але помилуватися кімберлітом[29] сподівався, а там, дивися, пощастить, знайшовши кімберлітову синицю – недовго й бажаного журавлика – жар-птицю за хвіст ухопити, хоча вона й витає в бездонній блакиті неба.

Булах часто поглядав на небо, щоб удень у дорозі зорієнтуватися, взяти потрібний азимут до наступної річечки, а ночами вдивлявся в алмазний розсип, одночасно милувався дивовижним витвором природи й розгадував споконвічний тайнопис далеких світил, що зберігають свої зоряні таємниці. З кожним днем алмазний розсип неба ніби втрачав літнє тепло, «підмерзав», набував холодно-прозорого блиску шліфованих діамантів.

Квапилися втікачі, але ще більше в останні дні набирала «обертів» погоня. Сержант виявився не тільки легким на ногу, але й навдивовижу витривалим, ніби в грудях не легені й серце, а налагоджений майстром, добре налаштований двигун…

Після побачених багаттячок-сушарок Бугров переконався, що йдуть за Булахом, але хто в геолога в напарниках і скільки їх усього – не прочитати. Куди поділися інші, якщо полюють за двома?

Минав третій тиждень ловитви. Усе частіше супився Бугров. Неохочіше підіймався вранці. Раніше намагався стати на відпочинок. По-своєму розумів Сержантик похмуро-замислену небалакучість капітана, його повільність у зборах в останні дні, важкість кроку.

– Трішки додамо газу, товаришу копітане, і догстанемо. Від мінє єшо ніхто не уходив: ні сучі злодії, ні тим більше капелюшки п’ятдесят восьмого нумера. Враженята й поготів не уйдуть. Капелюшки, як і в товариша підполковника, в мене на особливому перерахунку. З ними говору, як належить за інструкцією. Як Вождь заповідав.

– Як вождь заповідав, – луною відгукнувся Бугров і покосився на гнучкого, мов лоза, але жилавого, як сучкувате поліно, сержанта. З таким у дорозі надійно: не скаржиться, у будь-якій роботі підставить плече, підбадьорить і словом, і ділом.

– Так точно, товаришу копітане! – радісно повторив сержант. – Маненько відпочинемо й у-уп-перед! Дивіться, як собаки дибляться! Шерстя, шо колючки в сполоханого їжака! Близько! Ужо зовсім близько артисти-циркачі, єдрен їх у корінь. Я єшо жодного не упустив. Шо при вас – знаєте. І завжди так було. Мінє й на хронт не віддали як кращого питосліда. Я ужо з товаришем підполковником четвертий «санаторій» міняю. Куди голка, туди й нитка. Він мінє завжди при собі держить. Ми з ним, шо єдинотробні братани – з напівнюху одне одного розуміємо. Ми з Лют…

Сержант замовк на півслові, зніяковіло відкашлявся, подивився на керівництво блакитними винувато-відданими очима.

– Продовжуй, сержанте. Чому зніяковів? – підбадьорив Бугров напарника, ще більше заглиблюючись у свої думи, що останніми днями від успішної погоні важчали. Ставали тривожнішими. – У тебе чудовий пес. Можна сказати, майже не поступається Барсові. І назвисько Лютий – підходяще. Якраз. Та в нашому пеклі не те що пес – людина залютує. Тож усе до пуття.

– Ми з Лютим любимо втечі, – зраділо заквапився сержант. – У погоні, хоча й вимотаєшсі до нитки, зате опісля, наприкінці путя, все сповна одержуєш, усі витрати окупаються і єшо прибуток для душі…

У значення останніх слів напарника Бугров не вникав, не бачив і не чув, як пестив та розхвалював сержант псину й підполковника, як смакував знову й знову «прибуток душі» наприкінці